Є в європейській історії одна цікава особливість: держави можуть змінювати кордони, династії можуть зникати, імперії можуть розпадатися, але історична пам'ять іноді виявляється набагато довговічнішою за політичні режими.
І сьогодні, коли ми говоримо про майбутнє України в Європі, я пропоную згадати одну людину, яка, можливо, краще за багатьох сучасних політиків розуміла значення міжнародних зв'язків.
Ярослав Мудрий.
У XI столітті Ярослав Мудрий не просто зміцнював державу, розвивав Київ і займався внутрішнім облаштуванням країни.
Він вибудовував систему міжнародних відносин через династичні шлюби.
Його доньки ставали королевами європейських держав.
- Єлизавета стала дружиною майбутнього короля Норвегії Гаральда Суворого.
- Анастасія вийшла заміж за угорського короля Андраша I.
- Анна стала королевою Франції, дружиною Генріха I.
Сам Ярослав був одружений з Інгігердою, донькою шведського короля Улофа Шетконунга.
Це була не просто сімейна історія. Династичні союзи зміцнювали дипломатичні відносини, торговельні зв'язки та політичний вплив Київської Русі. Саме тому Ярослава нерідко називають «тестем Європи».
І ось що особливо цікаво.
Тисячу років тому Київ був пов'язаний родинними та політичними відносинами з північноєвропейськими монархіями. Сьогодні, через століття, ми спостерігаємо формування абсолютно нового стратегічного зближення України з Північною Європою.
Звісно, сучасна дипломатія будується не на шлюбах королів, а на спільних інтересах, безпеці, економіці та політичних зобов'язаннях.
Але історична паралель виходить досить символічною.
Сьогодні особливо помітне зближення України з державами Північної Європи та Балтійського регіону.
Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Естонія, Латвія та Литва дедалі активніше координують підтримку України.
І йдеться вже давно не лише про гуманітарну допомогу.
Це оборонна співпраця, виробництво озброєнь, енергетична безпека, фінансова підтримка, спільні проєкти та довгострокові зобов'язання.
Показово, що в лютому 2026 року лідери країн NB8 підтвердили стратегічний характер підтримки України. У їхній спільній заяві йшлося про понад 42 мільярди євро вже наданої військової, фінансової та гуманітарної допомоги, а також майже 12,5 мільярда євро запланованих військових внесків на 2026 рік.
А тепер зверніть увагу на політичну складову.
У червні 2026 року лідери України та країн NB8 ухвалили спільну декларацію про поглиблення співпраці у сфері безпеки й оборони.
А в серпні відбулася зустріч лідерів північних і балтійських держав у Києві, за підсумками якої було підтверджено підтримку вступу України до ЄС і НАТО.
У декларації була сформульована досить цікава думка:
Безпека України є невід'ємною частиною безпеки Європи, а сама Україна вже виступає постачальником безпеки для європейського континенту.
Це дуже суттєва зміна у сприйнятті України.
Ще нещодавно багато європейських політиків розглядали нас переважно як країну, якій необхідно допомагати захищатися.
Тепер дедалі частіше звучить інша концепція: Україна сама володіє унікальними військовими компетенціями, якими має скористатися вся Європа.
І це не просто красиві дипломатичні формулювання.
Ось тут, на мій погляд, починається найцікавіше.
Якою може бути Україна після завершення війни?
Я бачу кілька напрямків, які здатні визначити її місце в Європі на десятиліття вперед.
Перше — оборонна промисловість.
Україна отримала колосальний досвід сучасної війни. Дрони, системи радіоелектронної боротьби, роботизовані комплекси, ракетні технології, розвідувальні системи — усе це вже не просто українські розробки для власного фронту.
Це потенційна основа нової європейської оборонної промисловості.
Європейцям необхідно швидко нарощувати власні військові можливості, а Україні є що запропонувати: технології, інженерів, виробничі компетенції та практичний бойовий досвід.
Друге — нова архітектура безпеки Європи.
Україна може стати ключовим учасником системи стримування скаженої бензоколонки на східному та північно-східному напрямках європейського континенту.
Особливо перспективною виглядає співпраця з північними та балтійськими державами.
Швеція, Фінляндія, Норвегія, Данія та країни Балтії чудово розуміють російську загрозу. Для них сильна Україна — це не благодійний проєкт, а елемент власної безпеки.
Шведський аналітичний центр SCEEUS у доповіді 2026 року прямо пропонує розглядати Україну як природне продовження північно-східного флангу Європи та розвивати глибшу співпрацю NB8 з Україною в обороні, розвідці та протидії гібридним загрозам.
Третє — економічна інтеграція.
Відновлення України може стати одним із найбільших економічних проєктів Європи.
Енергетика, транспорт, промисловість, будівництво, сільське господарство, оборонне виробництво.
Але тут важливо не повторити стару помилку: відбудувати зруйновані будівлі й залишити старі механізми управління.
Нам потрібна не просто відбудована країна. Нам потрібна країна з дієвими інституціями, незалежними судами, захищеною власністю та зрозумілими правилами для інвесторів.
Четверте — політична вага.
Україна після цієї війни вже не сприйматиметься виключно як східноєвропейська країна, яка потребує захисту.
Ми матимемо ключовий голос у питаннях європейської безпеки, оборонної політики та відносин з Оркостаном.
Саме тому українська інтеграція до ЄС і НАТО має значення не лише для Києва. Вона змінює саму конфігурацію європейської безпеки.
Але є одне велике «якщо».
І воно стосується не Москви, не Вашингтона і навіть не Брюсселя.
Воно стосується нас самих.
І ось тут закінчується красива історична паралель і починається неприємна українська дійсність.
Можна скільки завгодно говорити про європейське майбутнє, стратегічний союз із північними монархіями, членство в ЄС і НАТО, спільне виробництво озброєнь та нову архітектуру безпеки.
Але є проблема, яку не можна вирішити ні постачанням зброї, ні дипломатичними деклараціями.
Корупція та зрощення політичної влади з кримінальними інтересами.
І йдеться вже не лише про звичні історії з відкатами на закупівлях або чиновників, які раптом стають власниками нерухомості, що не відповідає їхнім офіційним доходам.
Йдеться про небезпечніше явище — проникнення організованих корупційних інтересів у державні інституції, правоохоронну систему, прокуратуру та механізми розподілу державних ресурсів.
Операція «Мідас», розслідування НАБУ і САП, справи за участю високопосадовців, керівників державних структур і представників політичного оточення влади продемонстрували масштаб ризиків.
Європейська комісія у своєму звіті за 2026 рік зазначила, що антикорупційні органи продовжують розслідувати корупцію на найвищому рівні, але водночас зберігаються спроби тиску на їхню незалежність з боку інших державних структур.
У тому самому звіті описані розслідування ймовірних організованих злочинних угруповань, зокрема пов'язаних із незаконною діяльністю шахрайських кол-центрів та підкупом посадовців правоохоронної системи.
І тут виникає питання, яке має турбувати кожного українця.
Як можна будувати європейську державу, якщо окремі представники влади використовують державні інституції в інтересах власних фінансових і кримінальних мереж?
Як можна розраховувати на довіру європейських партнерів, якщо незалежність антикорупційних органів доводиться захищати від спроб політичного втручання?
Як можна запрошувати європейські інвестиції, якщо інвестор не впевнений, що його бізнес буде захищений від свавілля чиновників і пов'язаних із ними груп впливу?
І найнеприємніше: війна не знищила ці проблеми. У деяких сферах вона створила додаткові можливості для зловживань, оскільки величезні фінансові потоки, закриті закупівлі та надзвичайні повноваження потребують ще суворішого контролю.
Якщо подібна система продовжить зміцнюватися, Україна ризикує перетворитися на державу, де формально існують європейські інституції, вибори, парламент і правоохоронні органи, але фактичний вплив на рішення розподіляється між політичними групами, фінансовими кланами та кримінальними інтересами.
Таку модель цілком обґрунтовано можна назвати рухом у бік мафіозної держави.
І це вже не просто проблема корупції. Це загроза самому українському проєкту.
Тому що європейська інтеграція передбачає не лише отримання грошей і політичних гарантій. Вона передбачає зміну правил гри.
І європейці не зобов'язані приймати Україну до свого політичного та економічного клубу лише за те, що вона героїчно чинить опір російській агресії.
Підсумок
Тисячу років тому Ярослав Мудрий пов'язував Київ із європейськими монархіями за допомогою династичних союзів.
Сьогодні Україна знову вибудовує глибокі відносини з Північною Європою, але вже на зовсім іншій основі — спільної безпеки, економічних інтересів, технологій і політичного майбутнього.
І в цьому є певна історична іронія.
Колись донька київського князя ставала королевою Норвегії. Сьогодні Україна стає важливим партнером держав, якими правлять нащадки тієї самої північноєвропейської політичної традиції.
Історія, звісно, не повторюється буквально. Але іноді вона дуже красиво замикає коло.
Україна має можливість стати однією з ключових держав нової Європи.
Не буферною зоною між Росією та Заходом. Не вічним прохачем військової допомоги. Не територією, долю якої вирішують інші.
А самостійною державою з потужною оборонною промисловістю, сильною армією, розвиненою економікою та реальною політичною вагою.
Але для цього недостатньо перемогти Росію на полі бою.
Потрібно ще перемогти власну корупційну систему.
Тому що Росію ми можемо стримати зброєю. А ось мафіозна держава, якщо дозволимо їй остаточно сформуватися, здатна знищити наше європейське майбутнє зсередини.
І тут у мене остання думка.
Ярослав Мудрий залишив своїм нащадкам державу, яка була частиною великої європейської політики.
Наше завдання — залишити наступним поколінням державу, яка не просто згадуватиме своє європейське минуле, а матиме повноцінне європейське майбутнє.
І дуже не хотілося б, щоб через тисячу років історики писали про те, як Україна виграла війну за незалежність, отримала історичний шанс стати частиною Європи, але програла власним корупціонерам.
Тому що це була б найдорожча перемога, яку ми примудрилися програти



















