Друг «Шаман». Дмитро Сумський. Киянин. Позавчора ми разом вечеряємо, говоримо, жартуємо, сперечаємося. Тиснемо руки. Кажемо: «Бувай, брате. Побачимося».
Не побачимося.
Ввечері в телефоні голос «Санти». «Андрію, нашого «Шаманчика» більше нема»… Я не бачу обличчя командира легендарного підрозділу. Але я чую, як його душать сльози.
У кучерявій бороді – дві стрічки. Жовта і блакитна. В кишені – дивний інструмент, схожий на мольфу карпатського чаклуна. Зовнішність монаха-аскета. Або старого мудрого хіпі. Філософ війни.
Завжди стриманий. Готовий сперечатися, але не сваритися. «Шаман», на відміну від більшості фронтовиків, ніколи не пересипав розмови міцними епітетами. Важко уявити, що боєць, який пройшов найважчі бої від Пісків і до промзони, не кинув у бік ворога жодного принизливого слова. Але це було саме так. Ніби «Шаман» відганяв від себе злі слова. Наклав на них табу. Він зазделегідь простив ворогам своїм.
«На тих, хто тут підтримує ДНР, я не злюсь. Що тут поробиш? Вони передивились російське телебачення».
Весь його останній вечір ми розмовляли. Про війну і мир. Про зброю, не менш нищівну, ніж та, яка гупала десь поруч. Ця, інформаційна, влучає просто в самісінький український окоп. І далі, в наш тил. Разом з «Шаманом» дивилися канали, які ловлять в Авдіївці. Жодного українського. Натомість широкий вибір російських та «ДНРівських». «Шаман» тисне пульт, і на екрані Путін міняє Захарченка, а суворий Басурін читає з папірця щось «про каратєлєй».
«Бачиш, вони стали більш розумними», - каже «Шаман». – «Вже так тупо не розповідають про розіп’ятих хлопчиків. Проте, загальна риторика не змінилась. І люди в Авдіївці їм вірять. Бо, якщо кожного дня казати людині, що він худоба, то в кінці кінців, можна насправді стати худобою».
«Треба сприймати світ таким, який він є. Треба визнавати свої помилки», - казав «Шаман» останнього свого вечора. – «Ми голосуємо за негідників. А потім встидаємося зізнаватися, що ми самі за них голосували. То чим ми кращі від них? Роби, що маєш робити, і хай буде, як має бути»
Така проста філософія. Якій, проте, важко слідувати.
Він був тихим героєм. Не любив інтерв’ю. Ніколи не зізнавався, як його родина бідує, рахуючи копійки. Давно, десь з півроку вже, не брав відпустку. Дружина все чекала на нього, а він їй казав: «Зараз. Ще трохи. Прийшли ж бо молоді хлопці. От навчу їх і піду».
Він пішов. Назавжди. Загинув за Україну. Дякую тобі, брате, що був в моєму житті. Коли опускаються руки і хочеться взяти квиток в один бік, подалі від цієї багатостраждальної країни, я буду згадувати тебе і знову їхати в окопи, до таких, як ти - справжніх, на яких тримається цей світ.
