За версією Крючкова, Кравчук сам був ініціатором введення надзвичайного стану в кількох областях України. І шеф КГБ переконав його цього не робити. Те, що згадували Кравчук, Масик і генерал Шариков, у деталях збігалося. Версія Крючкова суперечила версії Варенникова, а вони обидві — суперечили тому, що розповідала решта присутніх у кабінеті Кравчука.
На початку того дня всі телефонували один одному. Із головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком зв’язався перший секретар Центрального Комітету Компартії України Станіслав Гуренко.
«Це було десь пів на сьому. А я історично встаю о сьомій годині завжди», — згадував Кравчук.
— Спиш?
— Так.
— Що, не знаєш, що в Москві переворот?!
— Ні!
— Вмикай радіо!
«…У зв’язку з неможливістю за станом здоров’я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов’язків Президента СРСР і переходом у відповідності до статті 127, пункту 7 Конституції СРСР повноважень Президента Союзу РСР до віцепрезидента СРСР Янаєва Геннадія Івановича…» — цієї миті радіо оголошувало чергову заяву ГКЧП.
«Я кажу: “Почув, але це треба серйозно проаналізувати!”» — згадував Кравчук.
«Що тут серйозно аналізувати?! — обурився Гуренко. — Тут перебуває товариш Варенников. Він приїхав за дорученням ГКЧП і хоче з тобою зустрітися!»
— Добре, я зараз зберуся та приїду до Верховної Ради, там і зустрінемося.
— Та ні. Є пропозиція зустрітись у ЦК.
— Станіславе Івановичу, але я не працюю в ЦК! Я — голова Верховної Ради України. Якщо товариш Варенников
хоче зі мною зустрітися — будь ласка: хай приходить до Верховної Ради! А ти, якщо не хочеш, можеш не приходити!
Згадуючи цей діалог, Кравчук пояснював: «Я знав: запросять мене до ЦК, посадять на приставному стільці — і я вже не господар, вони мені нав’язуватимуть свою позицію, намагатимуться залякати, загнати у глухий кут».
— Тільки так, Станіславе Івановичу: поки я голова Верховної Ради — я зустрічатимуся з усіма візитерами тільки у Верховній Раді!
Кравчук поклав слухавку.
Радіо монотонно передавало наступне повідомлення ГКЧП:
«…Найважливіша мета надзвичайного стану — забезпечити умови, які гарантують кожному громадянину особисту і майнову безпеку. Передбачається ліквідація антиконституційних безконтрольних, а по суті, злочинних військових формувань, що сіють моральний і фізичний терор в низці районів СРСР та є каталізаторами дезінтеграційних процесів…»
Радіоповідомлення ГКЧП цієї миті слухав і Євген Марчук:
«Я — міністр із питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій. Тобто питання надзвичайного стану — це питання в моїй компетенції. Я хапаю закон Радянського Союзу про надзвичайний стан. Їду на роботу. Це досить близько було — хвилин п’ятнадцять… А той закон — величезний. Я його швидко перелопачую, але не можу знайти жодної причини оголосити надзвичайний стан у Радянському Союзі! Хвороба Горбачова — це не причина. Це абсолютно не причина для введення надзвичайного стану!»
Вранці 19 серпня про Горбачова не було нічого відомо, окрім того, що оголосив ГКЧП. Ніхто нічого не міг зрозуміти, тож усі гарячково продовжували телефонувати один одному. Кравчуку наступним подзвонив Єльцин.
Була приблизно 8:30 ранку. Саме тоді машина голови Верховної Ради України рухалася до будинку парламенту. Технічні можливості на той час уже дозволяли прийняти дзвінок президента Росії просто в машині.
Кравчук згадував слова Єльцина: «“Леоніде Макаровичу, у мене є велике прохання! Там Горбачов у Криму. І мені не дали можливості з ним поговорити! Крим же ж ваш! Крим — це ж Україна!” — Отакі були слова тоді! — “Може, вас з’єднають? Якщо з’єднають, зателефонуйте мені: скажіть, що говорить Горбачов!”
Набираємо швиденько телефон Криму:
— Будь ласка, з’єднайте мене з Горбачовим!
Бере трубочку добре вишколена телефоністка:
— Михайла Сергійовича нема. Він погано почувається і не може підійти до телефону.
— А коли можна зателефонувати, щоб він таки прийшов до телефону? Коли йому стане краще?
— Мабуть, це буде нескоро.
Подзвонив Єльцину:
— Борисе Миколайовичу, отака ситуація!
— Все зрозуміло.
— Я їду зараз для зустрічі з Варенниковим, який прибув до Києва за дорученням ГКЧП.
— Треба обережно з ним говорити!»
Саме тоді Євген Марчук уже доїхав до свого робочого місця в будинку Ради Міністрів України. Голова уряду
Вітольд Фокін був у відпустці. Його обов’язки виконував заступник — Костянтин Масик.
Євген Марчук згадує: «Починається нарада… Обговорюємо… Що вимагатиме Москва? — Ввести надзвичайний стан. А за законом ввести надзвичайний стан може хто? — Тільки найвищий орган. Який? — Верховна Рада.
І тут дзвінок: телефонує Леонід Макарович. Масик говорить, що до Кравчука йдуть Варенников та Гуренко. І що Кравчук просить його приєднатися до розмови.
У Костянтина Івановича на столі лежали такі досить величенькі блокноти. Я йому кажу півжартом: “Візьміть блокнот і все дуже детально записуйте!”»
Леонід Кравчук нарешті дістався будинку Верховної Ради України:
«Я приходжу на робоче місце. Заходжу в приймальню. А приймальня — забита генералами! Там уже командувач Київським військовим округом Віктор Чечеватов, керівник політуправління округу Борис Шариков, хтось іще — Варенников привіз із собою цілий почет. Він був заступником Міністра оборони СРСР, командувачем Сухопутних військ — це була найвища посада після міністра!»
Євген Марчук: «В Україні базувалось величезне військове угрупування збройних сил Радянського Союзу. На момент виникнення ГКЧП жодна військова частина не була підпорядкована Києву — все підпорядковувалось Москві. Це був майже мільйон, трошки менше мільйона, чоловік: це чотири армії, це та сама 43-тя ракетна армія з ядерною зброєю, це Чорноморський флот зі своєю авіацією, з ядерною зброєю також…»
Леонід Кравчук привітався із присутніми у приймальні: «Я вас запрошую! Але всіх я запросити не можу: дуже багато людей не вміститься за моїм столом». Ми заходимо, приходить після цього перший секретар ЦК КПУ Гуренко. І ще через деякий час приєднався в. о. прем’єр-міністра Костянтин Масик».
Євген Марчук розумів, що перша особа української республіки опинилася у власному кабінеті ледь не в заручниках: «Леонід Макарович в принципі знав, що його як голову Верховної Ради України не було кому захистити. На 19 серпня 1991 року в Україні була гігантська машина, підпорядкована тому комітетові: усі збройні сили були підпорядковані члену ГКЧП Дмитру Язову, КГБ — члену ГКЧП Володимиру Крючкову».
Почалася гра нервів.
— Здрастуйте! Генерал Варенников, — пролунало в кабінеті Кравчука.
— Валентине Івановичу, я ж вас знаю! Не треба відрекомендовуватися, — господар кабінету присадив кавалерійський натиск генерала.
— Ви, очевидно, чули, що в країні відбулося. Нарешті влада перейшла до рішучих та сміливих!
Кравчук чомусь особливо чітко запам’ятав цю сентенцію про «рішучих та сміливих».
Усі присутні розташувалися навколо столу. Кравчук сидів навпроти Варенникова. Генерали — з одного боку. Цивільні — по інший бік.
З часом з’ясувалося, що Гуренко був радше на боці генерала Варенникова. А от генерал Шариков на боці московського гостя радше не був.
Борис Шариков запам’ятав початок зустрічі в найдрібніших деталях: «Валентин Іванович відразу взявся до справи.
Він взагалі не любив белькотіти, мав звичку формулювати чітко та ясно: “Горбачов захворів, влада перейшла до новоутвореного органу — Державного комітету з надзви-чайного стану. З четвертої години ранку 19 серпня у Москві у зв’язку із загостренням ситуації у столиці та загрозою заворушень в інтересах безпеки громадян оголошено над-звичайний стан. Я прибув до Києва, щоб на місці розібратися в ситуації та за необхідності рекомендувати ввести надзвичайний стан принаймні в низці регіонів України».
Генерал Шариков згадує реакцію на сказане емісаром ГКЧП:
«Мені здалося, що для присутніх його слова були подібні до грому серед ясного неба. Приблизно хвилину тривала тиша. Однак треба віддати належне Кравчуку: він швидко себе опанував. На відміну від Масика, який помітно нервував, Леонід Макарович не мав розгубленого вигляду і тримався достойно й мудро».
Попри хвилювання Костянтин Масик не переставав щось записувати у великому нотатнику. Пізніше він скористається своїми нотатками, щоби відтворити деталі тієї зустрічі:
«Варенников дістав із теки ксерокопію Постанови ГКЧП номер 1 і почав у солдафонській манері викладати її окремі статті. Він вимагав від нас “згуртуватись як ніколи”. Організувати рух транспортних засобів, проводити їхній огляд, ввести комендантську годину…»
Тут Масику і стала в пригоді ранкова розмова з Марчуком про підстави і механізми запровадження надзвичайного стану: «Я послався на Закон СРСР “Про правовий режим надзвичайного стану в СРСР”, який передбачав введення надзвичайного стану в союзних республіках лише за згодою Верховних Рад цих республік…
Варенников обірвав мене і заявив: “Ви не звертались, то ми вам допоможемо!”
Далі він дослівно сказав: “На Західній Україні нема радянської влади — суцільний “Рух”! У західних областях треба ввести надзвичайний стан. Припинити страйки! Закрити всі партії, окрім КПРС, їхні газети, припинити і розігнати мітинги. Вам потрібно застосувати екстрені заходи, щоб не склалася думка, що ви йдете колишнім курсом!»
Масик продовжував сумлінно нотувати погрози Варенникова:
«Рекомендую вам подумати і зайняти правильну позицію! Змінити свій особистий курс і курс Верховної Ради! Не підбурювати депутатів до різних там розмов. Війська мають наказ і будуть діяти. Якщо вони отримають інформацію, що ситуація потребує введення надзвичайного стану, його введуть!»
«Коли Варенников заговорив про можливість введення в Україні надзвичайного стану, — згадував генерал Шариков, — Леонід Макарович відразу взяв до рук закон, що визначав умови введення надзвичайного стану, який лежав прямо перед ним на столі».
За свідченням Бориса Шарикова, відповідь Кравчука була приблизно такою: «Введення надзвичайного стану — це справа Верховної Ради. Так вимагає закон. Ми маємо інформацію, що ситуація і в Києві, і на місцях досить спокійна й не вимагає введення жодних екстрених заходів».
Леонід Кравчук вирішив, що час переходити в наступ: «Я повторив Варенникову, що це може зробити тільки Верховна Рада. А Верховна Рада зібратись не може, тому що всі депутати — у відпустці. А по-друге, немає документів — що ми будемо обговорювати?!
Він каже: “Так по радіо ж оголосили!”
Я відповідаю: “Валентине Івановичу, ви ж досвідчена людина, а я старий бюрократ! Мені потрібно кожному депутатові дати документ. А для того щоб я такий документ дав, мені потрібно його мати із червоною гербовою печаткою, пронумерований і у відповідний спосіб оформлений! Адже, щоб приймати рішення і діяти, я, як голова Верховної Ради, повинен мати документи, а не слухати повідомлення по радіо!”»
Кравчук побачив розгубленість в очах гостя і вирішив дотиснути:
— Валентине Івановичу, а де ваш мандат?
— Який мандат?!
— Наскільки я знаю історію, коли Ленін посилав своїх представників у регіони, він давав їм письмове доручення з підписом…
— Але ж мене направив ГКЧП!
— Ну, це ж ви знаєте! А я не знаю.
Решта функціонерів і генералів мовчки спостерігала за словесною дуеллю Кравчука з Варенниковим. «Мандата» в генерала не було, як і жодного письмового документа, який підтверджував би його повноваження емісара ГКЧП.
Тим часом Кравчук і далі насідав на Варенникова, який у розмові мав необережність зізнатися, що прилетів із Криму, де бачився з Горбачовим: «Я його запитав: “В якому стані Горбачов?”
Варенников дав зрозуміти, що той важкохворий. Але Кравчук не вгавав:
— А довiдка? Ви можете дати лiкарську довiдку про те, що вiн дiйсно хворий?
— Довідки нема…
— Дозвольте мені серйозно засумніватись у правдивості вашої інформації хоча б тому, що ми кілька днів тому з Михайлом Сергійовичем та його зятем успішно здолали 0,75 лимонної горілки за одним присідом.
«Своєрідне “перетягування каната” тривало хвилин 15— 20, — згадував генерал Шариков. — Саме тоді на столі голови Верховної Ради задзвонив апарат урядового зв’язку. Кравчук піднявся, підійшов до столу і повільно зняв слухавку. У тиші кабінету розмову було добре чути. Телефонував голова КГБ СРСР Володимир Крючков».
— Здрастуйте, Леоніде Макаровичу. Це Крючков говорить. А Варенников у вас? — голос шефа КГБ чітко почули всі присутні.
Кравчук трохи здивувався:
— Дати йому слухавку?
— Та ні, не треба.
— Щось йому передати?
— Передайте йому привіт!
Цей привіт Варенникову дещо спантеличив Кравчука. Пізніше він намагався собі пояснити причини цього дзвінка:
«Тобто вони підкреслили, що знають, що Варенников тут. Вони прагнули показати, що Москва все знає, що за процесом у Києві КГБ Москви уважно слідкує… Безумовно, цей тиск був дуже делікатний. І це був натяк, щоб я був більш згідливий у розмовах із Варенниковим».
Справжні причини дивного дзвінка шефа КГБ з’ясувалися дещо пізніше. Але тієї миті присутні в кабінеті Кравчука могли лише здогадуватися, навіщо Крючков вирішив передати привіт Варенникову.
Борис Шариков, який уважно дослухався до раптового дзвінка очільника КГБ, пізніше згадував: «Він поцікавився, як справи, як ситуація у Києві? Леонід Макарович усміхнувся і з певною іронією відповів: “Ситуація нормальна, дякую! Ось приїхав Валентин Іванович Варенников, сидимо, розмовляємо. Ми йому саме зараз розповідаємо, що підстав для введення надзвичайних заходів у нас нема”. На що Крючков відповів щось таке: “Ну, якщо ви так вважаєте… Може, і правильно…”»
Генерал Варенников згодом згадував розмову з українським керівництвом абсолютно інакше:
«Нормальна була зустріч. Дещо нервово було з боку Масика в плані того, коли і хто може оголошувати надзвичайний стан, хоча на Україні ніхто не збирався вводити надзвичайний стан.
Телефонував Крючков. Він сказав, що “ми тут обговорюємо всі ці питання, зокрема і щодо надзвичайного стану. Але ми у Москві не розглядаємо, щоб на Україні вводити надзвичайний стан”».
У самого Крючкова взагалі була інша версія розмови з Кравчуком:
«Я йому розповів, що ввели надзвичайний стан, такі-от і такі-от заходи плануємо застосувати. “Так, — каже, — треба, звичайно, порядок наводити”. І він поставив питання про те, щоб ввести надзвичайний стан у трьох областях на Заході.
Я сказав: “Не поспішайте з цим кроком! Я думаю, що ці заходи зайві, адже там ситуація в гірший бік за минулу добу-дві не змінилася”.
Він говорить: “Добре, зачекаємо”. Далі Кравчук попросив докладно інформувати, що буде відбуватися…»
Отже, за версією Крючкова, Кравчук сам був ініціатором введення надзвичайного стану в кількох областях України. І шеф КГБ переконав його цього не робити.
Те, що згадували Кравчук, Масик і генерал Шариков, у деталях збігалося. Версія Крючкова суперечила версії Варенникова, а вони обидві — суперечили тому, що розповідала решта присутніх у кабінеті Кравчука. І хоча з цих суперечностей можна зробити висновок, хто казав правду, а хто від неї відступав, по суті це означало протиставити слово проти слова.
Проте є ще одне свідчення. Після тієї зустрічі о 10:45 генерал Варенников відправив до ГКЧП шифротелеграму. Вона містила дещо іншу версію, ніж він сам потім озвучував у спогадах чи інтерв’ю:
«Коротко з керівництвом Української РСР розібрали всі п’ять документів, які були передані по першій програмі московського радіомовлення, розглянули Закон СРСР “Про правовий режим надзвичайного стану”. Кравчук і Масик спочатку все це сприйняли негативно (Гуренко мовчав), даючи зрозуміти, що це їх не стосується, якщо щось треба робити, то це виноситимуть на засідання Верховної Ради. Був вимушений дещо загострити ситуацію і дати зрозуміти товаришам, що фактично Закон уже почав діяти… У результаті зустрічі Кравчук та інші товариші погодились із пропозиціями, і саме зараз здійснюють заходи в цьому дусі…»
Шифрограма підтверджувала версію подій голови Верховної Ради України, а не трактування емісара ГКЧП. Які саме заходи здійснювали Кравчук із товаришами «в цьому дусі» Варенников не повідомляв.
Після наради у Кравчука Євген Марчук зустрів Костянтина Масика в Будинку Уряду: «Коли Костянтин Іванович повернувся, то переказав дуже коротко ту розмову: Варенников вимагає ввести надзвичайний стан. І причому сказано так було, що якщо ви не введете (я точно не пам’ятаю, які там слова прозвучали), то будете мати проблеми. Тобто була неприхована погроза.
Я кажу: “Костянтине Івановичу, у нас нема ніяких підстав. Ані в Леоніда Макаровича, ані в уряду й поготів. Уряд не може вводити надзвичайний стан! Згідно із законом, жодних підстав для України вводити надзвичайний стан у нас нема: ніяких надзвичайних ситуацій чи то природного, чи воєнного, чи техногенного характеру…”
А він тримає отой блокнот, із нього читає й розповідає нам що і як. І я йому кажу: “Констянтине Івановичу, збережіть цей блокнот! Він буде дуже дорого коштувати в майбутньому”».
Єдине, чого не записав Костянтин Іванович до свого нотатника, — це слів Станіслава Гуренка. Адже перший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України протягом усього часу мовчав.
Кравчук згадував: «Він сидів як скеля, як мумія. Ані пари з вуст, як кажуть! Не промовив жодного слова. І я зрозумів, що з ним усе узгоджено…»
