Кожного разу як в якійсь страшній грі на виживання - хто наступний? І може бути, росіяни судять нас по собі (звичайно ж, по собі), бо і ми, і вони зовні виглядаємо як люди (але щодо них є нюанс), коли ж ми зламаємося - але вже кілька років так і живемо. Вони безглуздо пруться як барани на ворота, гниють на наших полях, в наших лісах, в нашому чорноземі. Ми встаємо після кожної атаки, не всі, а хто живий. Встаємо, скидаємо з себе каміння, скло, зашиваємо рани та йдемо далі.
Те, що дико та страшно європейцям - для нас давно буденність. І в такий страшний час не зламати би те, що працює. Не нашкодити тому, що грає нам на руку. Не наплювати на важливе. Не знецінити. Не зруйнувати на користь росіянам.
Чуєш, зелений?
Хоча не чуєш. У тебе там вже якась спотворена реальність.
