Десятиліття від дня смерті російського олігарха Бориса Березовського пройшло практично непоміченим на тлі російсько-української війни. Тим часом доля людини, рішення якої зрештою і призвели до цієї війни – і яка так гарячково намагалася виправити наслідки цих рішень, що пожертвувала заради цих спроб і статками, і життям – не повинна загубитися у тумані війни.
Біографія Березовського – яскравий приклад особистісної самовпевненості. Неординарний авантюрист, який не дуже добре знався на політиці, але набив руку в апаратних і кримінальних іграх 90-х років, став однією з перших жертв створеного ним Голема. Тепер ми точно знаємо, яка катастрофа трапляється, коли жадібний олігарх, що сприймає власну країну як сховище, а не як Батьківщину, приводить до влади амбітного некомпетентного правителя.
Так народився Володимир Путін. Зрозуміло, зусиллями аж ніяк не тільки Бориса Березовського – але ролі олігарха я не став би недооцінювати. Саме Березовський через контрольовані ним медіа знищив головних конкурентів Путіна та єльцинської «сім'ї» –Євгена Примакова та Юрія Лужкова. Саме Березовський створив буквально з нічого, з випадкових пристосуванців, майбутню партію влади «Єдність» (її першим номером у списку на парламентських виборах ішов популярний міністр з надзвичайних ситуацій Сергій Шойгу – через роки він уже як міністр оборони Росії стане першим номером у путінській «спецоперації»). Саме Березовський багато в чому визначив ідеологію цього майбутнього режиму. Нині вже практично забулося, що він сприймав як олігархічну вотчину не лише Росію, а й увесь пострадянський простір. Він фактично нав'язав себе Єльцину як виконавчого секретаря СНД і потім їздив по столицях колишніх радянських республік, домовляючись з їхніми феодальними та напівфеодальними правителями. Леонід Кучма, до речі, був серед тих, хто наполягав на його кандидатурі.
Про Березовського сьогодні пам'ятають як про ворога путінського режиму, опозиціонера, який не боявся найжорсткішої критики стосовно свого творіння, як про можливу жертву російських спецслужб – тепер, після «Новичка», повірити в самогубство бізнесмена просто неможливо. Але був і інший Березовський – людина, чиї мільярди важко пояснити інакше, ніж зв'язками, напрацьованими ще за радянських часів. Людина, яка намагалася законсервувати систему олігархічних інтересів і вважала, що поява керованого нікчеми на чолі держави допоможе йому досягти мети. Людина, переможена і знищена власним Големом.
Як і багато людей, які випадково опинилися у великому бізнесі, Березовський недооцінював ані сили системи, ані зовнішніх обставин. Він сприймав чекістів як людей, які втратили колишній вплив і готові обслуговувати нових «господарів життя». В олігархічній системі цінностей все просто – ти платиш гроші тим, хто тебе охороняє, розважає чи пише «правильні» статті. І чому б не призначити когось із цієї обслуги на державну посаду, якщо влада в буквальному розумінні слова валяється в тебе під ногами, а народ тупий і готовий проголосувати за будь-якого пройдисвіта?
Березовський так і не зрозумів, що ті, кого він сприймав як обслугу, були насправді згуртованою мафією, яка використовувала авантюристів для остаточного повернення до влади. Він не побачив, що в Росії, та й не лише в Росії, президентська посада – дорога до абсолютної влади та до манії величі. Загинув. Згубив Росію. Тепер Росія хоче занапастити Україну.
Олігархи зробили з цієї поразки Березовського свої висновки. Той, хто залишився в Росії або зберіг у ній свої джерела заробітку, відмовився від будь-якого політичного впливу за гроші. В інших колишніх радянських республіках олігархи намагалися самі прийти до формальної чи неформальної влади для збереження свого впливу та грошей – як Влад Плахотнюк у Молдові чи Бідзіна Іванішвілі у Грузії.
Були й ті, хто ніколи не оглядався, був не здатний зробити висновки з минулого і просто повторював помилку Березовського у власних життєвих обставинах. Ця історія ще не закінчена, але я впевнений, що і вона завершиться олігархічним крахом.
