Олександр Лукашенко продовжує лякати сусідів війною, а спостерігачі у європейських країнах продовжують розмірковувати, чи дійсно диктатор буде готовий використати свою армію у нападі на Україну чи у провокаціях на кордоні балтійських країн та Польщі.
Практично у ті самі дні, коли Лукашенко влаштовує свій маскарад із переодяганням у військову форму, українські дрони влучають у підприємство в татарській Єлабузі, де студенти з Татарстану збирають аналоги «шахедів».
В українців, окрім гніву, все це викликає щире здивування. Як білоруси терплять таку огидну диктатуру, яка заради власного самозбереження готова використовувати їх як гарматне мʼясо? Як татарам не соромно збирати дрони для російської армії?
Але хотів би нагадати, що у радянські часи економіка Української РСР визначалася військово-промисловим комплексом. Не українським. Радянським. На підприємствах Радянської України збиралися танки, які мали підкорити Європу – і, до речі, саме ці танки прямували до повсталого Будапешту й розквітлої у змінах Праги з території УРСР, та й серед військових, які придушували угорське повстання і Празьку весну, було чимало вихідців з нашої країни. Але ж не тільки танки, звичайно! На тому ж заводі «Південмаш» збирали ракети, які могли би знищити не одне європейське місто. Цей завод з його смертельною продукцією завжди був справжньою гордістю українців – які там дрони! Коли я навчався в університеті в Дніпрі, головним його факультетом був, звісно ж, фізико-технічний. На цьому «засекреченому» факультеті готували майбутніх ракетників, серед його викладачів був, звичайно ж, і директор «Південмашу» Леонід Кучма. Я жодного разу не чув від своїх ровесників навіть умовної рефлексії з приводу їхньої майбутньої роботи, яка допомагала би Кремлю погрожувати неминучою смертю цивілізованому світові. І ось я уявляю собі конфлікт між СРСР і НАТО і західну ракету, яка точним влучанням потрапляє у цехи «Південмашу» чи у гуртожитки фізтеху. Що б ми всі відчули? Очевидно, саме те, що відчувають у Єлабузі – обурення й ненависть.
Все це означає тільки одну річ – горе переможеним. Білоруський народ програв свій двобій з імперією – і не один раз, на жаль. Програв у 1994 році, коли більшість мешканців незалежної Білорусі проголосували за молодого антикорупціонера Олександра Лукашенка – «нове обличчя» у місцевій політиці. Програв тоді, коли спробував дати вирішальний бій диктатурі у 2020 році, яка виявилася готовою до відчайдушної боротьби з власними співвітчизниками. З того часу Білорусь, за великим рахунком, – просто окупована територія. І, можна сказати, її мешканці ще в кращій ситуації, ніж ті, хто опинився на окупованих територіях України – тих використовують в якості «гарматного мʼяса» без гучних заяв і спроб шантажу.
Татарстан також програв імперії, хоча на початку 90-х мав величезний потенціал до відокремлення, принаймні від радянської Росії. Зараз вже небагато хто памʼятає, що у 1991 році в Татарстані навіть відмовились від проведення виборів президента РРФСР, а після краху Радянського Союзу Борис Єльцин змушений був підписувати із татарстанським президентом Мінтимером Шаймієвим спеціальну угоду про стосунки між Москвою та Казанню.
Однак татарстанські можновладці вирішили, що власна корумпована держава у державі краща, ніж суверенний Татарстан. Я запамʼятав, як під час розмови у казанському Кремлі запитав у Мінтимера Шаймієва, чи не побоюється він, що у майбутньому Татарстан буде все більш схожий на Росію. І почув у відповідь, що це Росія буде схожою на Татарстан. Але Шаймієв прорахувався. З точки зору корупції і збагачення еліти – так, Росія стала схожою на Татарстан. Але з точки зору національного розвитку Татарстан все більше нагадує «просто» Росію. От вже татарська молодь і дрони для російської армії збирає.
Можна запитати, а що було б, якби Білорусь і Татарстан виграли б, а не програли? Звісно, я б не віщував їм безхмарного майбутнього. Хоча б тому, що імперія так просто зброї не складає, історичний досвід України це засвідчує.
Однак у тих, кого не вдається перемогти, хоча б є шанс відбитися й вижити. І робити свій, а не чужий вибір.