В комфортній. Її вважали надто лівою, або близькою до лівого флангу Демократичної партії, аби розширювати її політичні функції.
Можливо, ще й тому, що вузьке оточення Обами й Байдена, під впливом першого, тривало намагалося проштовхнути на першу лінію Мішель Обаму. За прикладом Клінтонів.
Проте Гілларі, на відміну від Мішель, мала власний солідний політичний досвід. Тому, у Камали Гарріс немає власної політичної стратегії, яка тільки формується. У внутрішній і зовнішній політиці.
Це привело дуже багатьох впливових політиків і аналітиків до помилкового висновку, що Камала Гарріс буде лише продовжувати лінію Обами-Байдена. Тобто бути обережною, всього боятися, зберігати та розширювати союзи для збереження власного й американського лідерства та тримаючи на відстані Китай, Росію та інші диктатури.
Можливо воно так би й було, якби не агресія ядерної Росії проти України, яка в будь-який час може перерости в гарячу континентальну війну. Вона зламала всю глобальну політику. Разом зі спільними принципами взаємоіснування, безпеки й архітектури світопорядку. Коли США домінують в інтересах всіх, сприяючи прогресу.
Американські інвестиції перетворили Китай на всесвітню торгову імперію, Росію – на енергетичного циклопа, який контролював нафту і газ для всієї Європи, арабські монархії на беззмінних карбонових лідерів і процвітаючих рантьє.
Після чутливих поразок у Вʼєтнамі, Кореї, Іраку й Афганістані, Штати під управлінням Обами й Трампа повернулись до політики ізоляціонізму, залишивши світ без своєї сили. Байден, як і Трамп, зустрічаючись з Путіним, намагався переконати його бути другом Америки, а не Китаю.
Його швидка економічна експансія і нарощування підтримки її воєнної сили найбільше лякали Вашингтон. Байдена влаштовували Мінські угоди, за якими Крим залишався Росії, а на Донбасі, політикою і грошима України, були б створені дві російські квазідержавних утворення, які б мали право вето над Києвом.
Але у Путіна в голові щось зламалося. Попри те, що за пів року до його вторгнення в Україну американці відкрито кричали про загрозу війни, вона виявилась несподіваною. Америка і Європа опинились в стані шоку і повної неготовності рішуче натиснути на Кремль. Маючи достатньо відомих і ефективних інструментів і можливостей.
У Камали Гарріс дві дороги.
Перша – стати клоном Обами та Байдена та діяти за їх логікою. Гасити пожежі, але не ліквідовувати джерело вогню. Допомагати українцям, але не забувати про Росію. Критикувати Ізраїль і примушувати його до миру, але зберігати й нарощувати його воєнну силу для протистояння з радикальним ісламізмом. І так до безкінечності.
Друга. Камала Гарріс перетвориться у «залізну леді». Стане президентом-прокурором. Це значна частина її ментальності й характеру, яка постійно буде в конфлікті із філософією обережності та ліберальної гнучкості Обами й Байдена.
Не виключено, що Камала Гарріс зависне десь посередині. Якщо стане президентом США у важкій бійці з екзальтованим суперником та Росією, яка активно починає боротись проти неї.
Зараз неможливо ще оцінити, як буде і здатна діяти Камала Гарріс на посту президента. Ясно лише одне: вона буде змушена вийти із гравітаційної тіні Обами-Байдена.
Для цього її зобовʼяже війна в Україні, яка все глибше і глибше буде закопуватися в американську політику. Наївно думати, що далекій Америці у високошвидкісний цифровий вік буде глибоко байдуже смерть українців і їх держави. Тим більше в умовах формування нового типу демократій, в яких роль спільнот все частіше стає рівною обраним владам.
Це нові треки прямої демократії, коли не потрібні референдуми, а плебісцити відбуваються щодня в соціальних мережах. На цьому все більше будується президентська кампанія США.
Ми ще не знаємо планів Гарріс по Україні й стратегії з продовження і завершення війни. Навіть в загальних рисах. Але їй доведеться найближчим часом вдатись до оцінок, які дадуть розуміння, наскільки вона близько до Обами-Байдена та чи має власну позицію. Хоча б тому, що війна в Україні триває в напрузі не лише Європу, але й здатна в будь-який час вийти за межі конвенційних бойових дій.
Вже майже тиждень ЗСУ ведуть наступальну воєнну операцію на території Курської області в Росії. Не узгодивши її з американцями, які були категорично проти.
З іншого боку, вони й на цей час категорично заперечують використання зброї США на території Росії. Попри використання нею на всіх прикордоннях не лише резервів воєнної сили, але й всіх можливих видів зброї для тотальних щоденних ударів по невоєнній, цивільній інфраструктурі, та поселеннях українців.
Це не вихід за межі угод з партнерами та їх ультиматумів. Наприклад, не бити ракетами й безпілотниками по російських НПЗ, бо це може спровокувати ріст цін на нафту США, що вплине на вибори.
В цьому плані діють правила війни, які стали законами: якщо жертва агресії не здатна перенести війну на територію противника, то вона неминуче її програє; і навпаки: єдина можливість перемогти свого ворога – змусити його вести війну на своїй території, що може привести до розпаду його держави.
Звичайно, є ще одна можливість змусити агресора припинити війну силою США, НАТО і їх союзників, ввівши максимальне торгове ембарго із повною політичною ізоляцією. Оцінюючи агресора, як єдиного, нероздільного субʼєкта незаконної, не спровокованої війни.
Розглядаючи Путіна і російський народ, як одне ціле, який має понести спільну відповідальність за воєнні й злочини проти людяності та геноцид українського народу.
Курська операція ЗСУ бентежить і можливо навіть лякає Білий дім. Це стратегічний план Києва, який тільки набирає оберти. Путін поки що перебуває в комі, традиційно. Як і після загибелі однойменного підводного човна.
Його главком Герасимов не знає, що робити, аби не сісти в небезпечний шпагат. Тобто, перекинути найбільш боєздатні та випробувані у боях частини зі східного фронту, для зупинки українського наступу. Він ефективний і практично не зустрічає серйозного опору. Генштабу Росії неясні й до кінця незрозумілі цілі ЗСУ.
Не виключено розширення наступу на Бєлгородщину і Брянщину. Тоді можна буде мінятись на окуповані українські території.
Нікому не відомий реально потенціал українських можливостей нарощувати резерви наступальної операції, наявність ракет, снарядів і бомб для цього та здатність союзників підтримувати наступальну стратегію.
