У російській мові є дуже влучний вислів – "китайський болванчик", який, опріч первинного значення (так називали потворні порцелянові фігурки з Піднебесної, модні у дамських салонах Європи XVIII століття), несе й негативне емоційно-оціночне навантаження для характеристики конкретних осіб, носіїв неприйнятних рис. Українською ця фраза звучить жорсткіше: "китайський бовдур".
До чого ці мої лінгвістичні вправи? Бо не можу підібрати влучнішої метафори після розумувань, з дозволу сказати, лідера парламентської фракції "Слуги народу" Давида Арахамії про черговий карколомний ідеологічний кульбіт його політичної сили. Після поневірянь важкими шляхами неолібертаріантства, соціального лібералізму, проголошеними ще одним видатним політологом сучасності – очільником "зеленої" партії Олександром Корнієнком, - популісти зізналися, що їм близькі ідеї… Комуністичної партії Китаю. Так от, Арахамія заявив, що книга лідера КНР Сі Цзіньпіна про державне управління "справила на нього сильне враження", і він сприятиме виданню україномовної версії цього "бестселера", щоб "українці змогли дізнатися, як Китай подолав труднощі й домігся стрімкого зростання економіки". Арахамія додав, що "китайське диво" стало можливим завдяки проведеній КПК політиці.
Але реально такі екзотичні уподобання "Слуг" геть не мотивовані успіхами економіки. Вони диктуються вельми приземленішими інтересами, огидними за своєю суттю і діаметрально протилежними цілям держави.
Китайські симпатії Арахамії – це димова завіса для того, аби якомога ретельніше закамуфлювати чергову аферу Зе!. 6 липня стало відомо про те, що Україна та Китай 30 червня підписали міжурядову угоду про співпрацю у галузі будівництва інфраструктури та реалізації спільних проєктів. За неофіційною інформацією, завдяки їй Київ отримає від Пекіна мільярд доларів.
Зе!режим потребує грошей, - багато грошей, - для власного збагачення, для утримання при владі в Україні «китайських бовдурів", для корупційних скруток і брудних афер. З МВФ таке не проходить. Фонд чітко контролює усі витрати із наданих ним кредитів, вимагає непопулярних, часом навіть болючих реформ, наполягає на зменшенні бюджетних витрат, незалежності судової влади, антикорупційних органів. Одне слово, гроші дає, але красти їх – зась. Тому й лунають на Банковій та поза нею мантри вже призабутої пісеньки Ігоря Коломойського про те, що МВФ нам не указ, і що Україна легко може оголосити дефолт для того, аби не повертати й без того назичені у нього кошти.
Звісно, Зе!бовдури могли б взяти кредит у Росії, але на рівні інстинктів вони відчувають наслідки такої оборудки. Досвід Януковича доволі промовистий, і нинішні господарі владних офісів не квапляться наступити на старі граблі. Та й Кремль виклав на стіл уже фактично усі карти, окресливши таким чином ціну ймовірного кредиту: капітуляція, вживлення у тіло незалежної України ракових пухлин сепаратистського Донбасу із перспективою керованої з путінської Москви київської диктатури на кшталт лукашенківської Білорусі.
Хоча, якби "зелені" невігласи вчиталися в історію Януковича ретельніше, то з подивом знайшли б там і "китайський слід". Бо 2011-го "вічно легітимний" підписав з Піднебесною контракт на 3,5 мільярда доларів. Того ж таки року партнер "лижних інструкторів", вже призабутий Владислав Каськів, так званий керівник Нацпроєктів, домовився з Китаєм про залучення 372 мільйонів доларів на будівництво залізничного сполучення між летовищем "Бориспіль" і Києвом в межах національного проекту "Повітряний експрес". Китайці їх давали під концесію дороги. Будували б її китайці, з китайських матеріалів, а ми заплатили б відсотками і дорогою. У результаті Каськів вкрав 80 мільйонів гривень, і проєкт заморозили…
Отака вона, історія. Та хто б її вчив? До відома Арахамії і Ко, - якщо вже вони взялися студіювати цитатники Мао Цзедуна, - їхній новий кумир не толерував шахраїв і пустобрехів. "Всі, хто живе хитрістю, хто вважає себе спритним, великим розумником, насправді є глупаками з глупаків, і до добра вони не прийдуть", - писав Великий Кормчий.
Китайський кредит, попри невтішні для української економіки наслідки (такі партнери, як вже зауважено, дають гроші під проєкти, які втілюють своїми ж фірмами і руками своїх же працівників), руйнує і міжнародну співпрацю України з євроатлантичним світом. Тепер, з помпою збираючись до Вашингтона на зустріч з Джо Байденом, Зеленський, вочевидь, отримає відповідь на своє сакраментальне запитання: "Чому нас не беруть у НАТО?". "Тому, що ви хочете у ШОС (Шанхайська організація співробітництва за участю Китаю, Росії, Індії, Пакистану, кількох середньоазійських республік екс-СРСР. – Авт.)", - мабуть, скаже йому господар Білого дому. - Тому що ви захищаєте режими, які брутально порушують права людини, голосуєте проти резолюцій ООН щодо репресій Пекіна проти бунтівних уйгурів".
І матиме рацію. По-перше, Америка давно вбачає у Китаї агресивного конкурента, з яким час від часу веде наразі торговельні війни. По-друге, проголосивши себе захисником демократії і прав людини, лідер США не може вважати союзником тих, хто, хай навіть опосередковано, толерує протилежні погляди.
А для Зе! та його неотесаних хунвейбінів направду ближчі ідеологічні засади китайських комуністів. Він марить необмеженою владою, і поступово, руйнуючи демократичні інституції, безкарно ігноруючи закони (звісно ж, для "загального добра"), формує автократію "нових" олігархів. Ті ж, хто проти такого вектору, можуть не сумніватися: Зеленський уповні скористається порадою великого Мао: "Щодо явних контрреволюціонерів і елементів, які підривають справу соціалізму, питання вирішується легко: їх просто позбавляють свободи слова". А відтак – і свободи взагалі…
