І йдеться не тільки про політичний устрій, геополітику, план Маршала, армію, мову віру... А й про речі більш приземлені, але не менш важливі. Про те, як виживати в умовах майбутніх ракетних ударів, блекаутів, інших траблів, які підготують для нас чорні лебеді майбутнього.
Мир же, він лише невеличкий перепочинок між війнами, писав один видатний стратег. Перепочинок, який треба використати аби підготуватися до нових випробувань, додавав його колега.
І ми вже знаємо, про що слід буде подбати.
Насамперед - про справжню децентралізацію. Особливо — енергетичну.
Великі атомні електростанції — це круто й зручно. Але вони безпомічні перед ракетними атаками. Як і довжелезні нитки високовольтних ліній, сотні, а може й тисячі підстанцій й надпотужних трансформаторів, розподільної автоматики, яка утримує єдину енергетичну систему країни.
Все це легка мішень для тих, хто хоче занурити наш народ у кам’яний вік.
А тому, можливо, доведеться відбудувати все так, щоб об’єкти критичної енергетичної інфраструктури були максимально розсереджені, за потреби автономізовані на виконання якихось локальних завдань.
Малі й супермалі місцеві джерела електроенергії могли б в разі небезпеки живити окремі міста, квартали чи будинки і врятувати від зазіхань ворога на наше світло й тепло.
Американці обіцяють нам поставити, чи навіть налагодити виробництво атомних реакторів надмалої потужності, які можна було б розмістити в різних містах країни. Це добре.
Було б доречно замислитися, як виготовляти у себе паливні елементи для цих реакторів, як власними силами збагачувати уран, поклади руди якого є в Україні. Це дозволило б нам спати спокійніше.
Але цього замало. Мало б бути справою виживання у кожному місті й містечку, де протікає річка, річечка чи потічок, подбати про міні-гідроелектростанції. На кожному пагорбі поставити вітрячок, який би давав струм. А на кожному даху і пустирі — панелі сонячних батарей.
А ще потрібні десятки тисяч місцевих модульних електростанцій на місцевому паливі — торфі, відходах деревини, палетах з верболозу, очерету чи міскантусу, біометані, як відходах тваринницьких ферм та людських обійсть.
І на тому ж паливі — місцеві котельні, щоб не завантажувати гігантські енерговитратні й вразливі для ворожих безпілотників ТЕЦ і не опалювати земну кулю трубами теплоцентралей.
Видобувати тепло в нас є з чого. Найперше із сміття, яким засипано пів країни. Тільки в річках наших потоплено й плаває пластикових пляшок, упаковок, тарілок, вушних паличок та іншого добра стільки, що можна опалювати Україну протягом року. Якщо ми навчимося використовувати енергетику сміття, то села скоро почнуть його купувати одне в одного. А львівська мерія з її сумнозісним звалищем стане найбагатшою в Україні.
А от про загальну газифікацію сіл і міст, можливо, доведеться забути. Боюся, що газоперегонні і газорозподільчі станції будуть черговим об’єктом для ракетних ударів цієї зими... Та й час уже газ власного видобутку спрямовувати в хімічну промисловість, а не спалювати на ТЕЦ.
Разючих змін зазнає й містобудування, особливо в мегаполісах. Усі ми побачили, на які пастки перетворилися 30-40 поверхові будинки в Києві. Із мертвими ліфтами, з водою, яка не дістає до верхніх поверхів, з відсутністю тепла. А ще вони — виразні мішені для обстрілів, і це ми теж бачили.
Після війни, я думаю, попит на квартири в цих монстрах впаде до нуля, нові комплекси жилих хмарочосів зводити перестануть. А ті, що є, вимруть, як колись динозаври.
До речі, у Берліні я не бачив жодного житлового будинку, вищого за сім поверхів. Кажуть,що вони десь є, можливо у тій частині, яка колись була Східним Берліном, але я їх не бачив. Хмарочоси це здебільшого офісні центри. Цілком можливо, у німцях ще живе пам’ять про ті часи, коли Берлін (принаймні, Західний) роками жив в очікуванні ядерного удару від радянських “визволителів”, і вони знають, що таке жити в передчутті війни.
Інстинкт самозбереження спонукатиме розсереджуватися й закопуватися в глиб землі. А отже кожна новобудова передбачатиме не просто бомбосховища, а кількаповерхові підземні простори, куди можна переести не тільки виробництво, але й заклади торгівлі, культури, освіти, де працюватимуть театри й спортивні майданчики.
Колись Вінстон Черчиль визнав, що Лондон вистояв перед гітлерівськими бомбардуваннями тільки тому, що на відміну від інших міст Англії мав доволі розгалужену і глибоку систему підземель, льохів, склепів, колекторів і тунелів метро, де люди могли ховатися від бомб по кілька діб.
Власне кажучи, й київське метро проклали свого часу так глибоко (воно в деяких місцях найглибше в колишньому СРСР) для того, щоб там можна було врятуватися навіть від прямого ядерного удару по місту
Старше покоління про це знає, а допитливе молоде, якщо придивиться, побачить на старих станціях перед виходом на ескалатори півметрової товщини автоматичні двері. Вони мають наглухо зачинитися під час ядерної атаки і перетворити метро на справжню цитадель.
Тож хочеш-не хочеш а у “велике метробудівництво”, хто б що не казав, доведеться вкладати гроші. І не тільки в Києві, Харкові й Дніпр, а й в Одесі й (так-так!) у Львові.
Та й не тільки в метро, а й у підземні паркінги, торговельні центри, автомобільні тунелі під містами, у все, що може за необхідності стати надійним укриттям в часи війни.
Можливо, ті, в кого знайдуться кошти, візьмуться будувати індивідуальні й корпоративні бомбосховища за типовими проєктами. Подібна кампанія свого часу розгорнулася в США в 50-60 роки, коли СРСР випробував термоядерну зброю і сталася Карибська криза. Радянські газети висміювали лякливих американців. Але зараз їх досвід нам не завадив би.
Блекаути засвідчили вразливість електротранспорту. А отже автобусам, маршрутками, дизельним локомотивам зарано іти на пенсію.
Ну і, звичайно, доведеться пересісти на велосипеди. Це не страшно. Так живе вся Європа. Й клімат тут не завада. Найбільше велосипедистів, як відомо налічує Стокгольм, далеко не найпівденніше місто.
Європейська велоіндустрія рекламує байки найрізноманітніших конфігурацій — дво-, три-, чотириколісні, вантажні, для перевезення дітей, домашніх тварин, для немічних стариків і інвалідів, бюджетні й круті за кілька тисяч євро. Це гарна альтернатива на випадок тривалих блекаутів.
Не кажучи вже про те, що за допомогою педальної тяги можна в разі необхідності підзарядити акумулятори, а можливо, й павербанки...
Механічні прилади, про які ми вже й забули — швейні машинки, м’ясорубки, ручні дрилі й точила, машинки для стрижки волосся, роторні газонокосарки й багато інших корисних витворів людства, відставлених в часи електроніки, теж заживуть новим життям. І ми приймемо їх у наш гурт, як старих, добрих друзів.
А ще зміниться структура нашої економіки. Левову частку її займе оборонка. Власне кажучи, так воно й було за часів радянського союзу. У Києві, наприклад, не було підприємства, включаючи ті, хто випускав наймирнішу продукцію, які б не працювали на оборону. Взуттєва фабрика робила чоботи, завод кіноапаратури — прожектори для ПВО, шовковий комбінат — парашути...
Свого часу від усього цього відмовилися як від колоніальної спадщини. Виявилося -передчасно
Звичайно, високотехнологічну зброю й озброєнняпоставити на потік нелегко. Але принаймні термобілизну, берці, камуфляж і багато чого іншого могли б робити самі. Та ще й продавати за кордон у часи мирного перепочинку. Або ж - сертифіковані міжнародною спільнотою солдатські пайки на основі вітчизняного продовольства.
Бо схоже на те, що світ вступає в епоху нових великих воєн і армії повсюдно нарощуватимуть м’язи й зростатимуть чисельно. А у нас уже є досвід, і чом би на ньому не заробляти?
Я не спеціаліст у всіх цих питаннях. Фахівці скажуть більше. Але однозначно, що такого світу, в якому ми розкошували, марнотратного, енергоненажерливого й з ілюзією вічної безпеки більше не буде.
Звичайно, після перемоги хотілося б пожити в достатку й щасливому невіданні про постійну загрозу життю. І мабуть знайдуться люди, які так і житимуть.
Але свій страшний досвід безперервної готовності до захисту свої землі від убивць-чужинців українці мають ретельно узагальнити й передати наступним поколінням, які житимуть під мирним небом.
