...я запримітив стару кам’яну християнську церкву, яку турки-османи переобладнали під мечеть. Вони майже нічого не змінили, тільки замість хрестів оздобили її півмісяцями.
“А що, так можна було?” - подумав я, здивувавшись меркантильності мусульман. Потім знайшов інший епітет - “раціональність”. Який сенс руйнувати кам’яну будівлю, щоб потім на її місці з тих же каменів зводити нову?
Потім те саме побачив в Стамбулі: одна з найвідоміших - Мечеть Айя-Софія колись була легендарним патріаршим храмом християнського Константинополя.
Араби, коли володарювали на Пірінейському півострові, охоче облаштовували мечеті в вестготських церквах, серед них такі відомі, як Кордовська соборна мечеть і мечеть Альмонастер.
Християни теж використовували будівлі мечетей для своїх храмів — але здебільшого то були мечеті, побудовані на фундаментах більш ранніх християнських культових споруд. Але в історії зберігається більше згадок про мечеті, зруйновані християнами. Жозе Мішо в своїй “Історії Хрестових походів” описує здивування арабів незрозумілим вандалізмом християн, які намагалися утверджувати свою віру руйнуванням усього чужого.
Можливо, ця тенденція є лише плодом моєї уяви, і все було зовсім інакше. Але, якщо вона існувала, то, мабуть, причина в явищі, яке німецький філософ Фрідріх Ніцше називав “ресентиментом”, і яке на його думку покладене в основу християнства?
Чому ресентимент не так помітний в ісламі? Може, тому, що у мусульман не має такого потужного, як в християн, культу “мучеників за віру”, культу терпіння в нестерпних умовах, культу невтамованої жаги помсти за страждання минулих віків? Іслам більш молода, войовнича релігія, вона не має в історії такого досвіду переслідувань за віру, як в християни.
Утім, залишмо гіпотези релігієзнавцям. Я веду до іншого. І ви вже зрозуміли до чого - до палких срачів про те, чи правильно було почепити тризуб на щит “Матері” з мечем? Чи це не блюзнірство, не паплюження священного українського герба - як написала одна шановна блогерка?
А інша поділилася відчуттями: “Доки ця баба стоїть, я не можу спокійно ходити київськими вулицями”.
Якийсь дивний розпач, невимовна депресія бринить у дописах декого з “лідерів суспільної думки”. Наче їм забили кіл у груди тим тризубом на щиті. Мов би “залізна бабця”, “лаврентіївна” з серпом і молотом вписувалася в їх картину світу, а нинішня - прикрашена родовим знаком князя Володимира, сповнює передчуттям невідворотної поразки...
А що ж тоді перемога? В одному з попередніх постів я навів слова Макса Шелера про те, що для ресентименту виправлення хиб не є метою, воно лише обтяжує провину. Полегшення приходить тільки з повним руйнуванням критикованого об’єкта.
Можливо, звідси й бере початок наша філософія - неодмінного (для повного щастя) руйнування всіляких "карфагенів”. І якщо головний “карфаген” ми не здатні зруйнувати, то відшукуються інші, більш доступні, навіть, якщо зв’язок з “головним карфагеном” є неочевидним, а то й суто гіпотетичним.
Як ота п’ятикутна зірка на руків’ї меча, яку пильні блюстителі ідеологічної цноти вже помітили як нову “зраду”...
“Перемога” світиться зловтіхою в очах тих депутатів Київради, які недавно провалили спробу зберегти на карті столиці “Повітрофлотський проспект”. Намагання “українізувати” його, перейменувавши на “Повітрянофлотський” не ввело в оману декомунізаторів. Повітрофлотський проспект має канути в забуття, незважаючи на те, що кияни під час електронного голосування висловилися за його збереження. Черговий хоч маленький, місцевого значення, але “карфаген” має бути зруйнований.
У всьому цьому я не бачу логіки. Тільки емоції, наближені до афекту. Такі, які оживають при виношуванні помсти. Тільки от - помсти кому?
Путіну, до горлянки якого не дотягнутися? Давно померлим і забутим більшовикам, які сто років тому мали необережність перейменувати Кадетське шосе на проспект на честь радянської авіації?
Чи це помста тим киянам, які бачать в назві “повітрофлотський” постаті піонерів вітчизняного повітроплавання - професора КПІ Делоне, Сікорського, Нестерова, Григоровича, братів Кас’яненків, Корольова, а не катів українського народу - Постишева, Косіора і Кагановича?
Все це важко пояснити чимось іншим окрім дії ресентименту. Того самого, який з легкої руки Сергей Дацюк увійшов у простір наших політичних і історичних дискусій.
Якщо виходити з тез Ніцше і Макса Шелера (який зміст сказаного Ніцше намагався розшифрувати), йдеться ні про що інше, як про своєрідний вид “повстання рабів”, яке виражається в мовчазному накопиченні потенціалу нереалізованої жаги помсти, ненависті й злоби до свого господаря.
Швидка відповідь на образу не створює ресентимент, пише Шелер, коли, наприклад, тварина кусає нападника, або хтось відповідає прямим ударом у відповідь на ляпас. Ресентимент це, коли стерпів, і проносиш помсту через роки й віки як “страву, яку подають холодною”, і чим більше вона захолола, тим страшнішим є тиск ресентименту.
Навіть отримавши волю, колишній раб не будує плани щасливого життя у світі вільних людей. Він продовжує існувати в дні вчорашньому, ятрити себе спогадами про приниження, тортури й образи, яких завдало йому рабство.
Не в змозі покарати винуватця свого приниження, раб ресентименту, пише Шелер, знищує предмети, які мають хоч якийсь, навіть гіпотетичний стосунок до об’єкту помсти — цим пояснюється знищення картин, протикання фотографій, комкання паперу з прізвищем винуватця. Місцевість, місто, представники того клану, народу, племені, до якого належить той, хто завдав образи — все це має бути дискредитоване, спаплюжене, зруйноване.
“Спогади про афекти минулого спресовуються в суцільну отруйну масу і утворюють вогнище запалення, яке відбирає сили й розум,”- ставить діагноз Шелер.
Історія з монументом і вулицею в Києві, якщо й є виявом ресентименту, то не наймасштабнішими. Є такі, що набагато глибше вкорінилися в свідомість народу, і отруюють її.
І здається іноді, що ті, давні люди, які не руйнували чужі культові споруди, а пристосовували до свої потреб, були трохи раціональнішими за нас.
Вони не тримали в серці помсту, а мстилися миттєво, навіть якщо було більше шансів вмерти, ніж відплатити. А якщо не могли помститися, не морочили собі зайвим голову.
І тому їхні боги жили не в камінні стін і монументів, а в серцях віруючих. Тільки-но ти заходив у чужинський храм і під захист старих пам’ятників з новою вірою - вони ставали твоїми і присягали тобі.
У нас зараз є кому мститися, не відкладаючи на завтра. Хто бажає, може приєднатися і швидко полегшити душу. Недаремно, за словами Шелера, найменше схильні до ресентименту солдати, воїни. А найбільше — священники, ті самі, які тягнуть за нами тисячолітній шлейф страждань.
Може так воно й чиниться: чим більше серед українців воїнів, тем менше потреби виношувати ресентимент?
