"Ваша розвідка ета одно ... Наша шота савсєм другоє". Без паніки, шашлики, гречка, не купуємо сірники ато путін нападьот, немає маленьких вторгнень, буде війна із сотнями тисяч жертв, Харків в окупації..."
Як добре, що я ніколи не слухала Вову, тільки дивилася. Мої співчуття тим, хто шукає смисл і поштовх до дії у його словах.
Якщо ви щось зрозуміли, поясніть, з радістю вникну.
Я особисто не можу змиритися з одним.
Це ж міг бути звичайний чоловік трохи за сорок. Не геній, але такий, що не випадає за нижню планку. Ну хай би дуркував по молодості, грав у цих студентських капусниках, але і книжки почитував, коли ніхто не бачить.
Ну виріс потім, двох дітей народив, бізнес який не який розкрутив. Зірок з неба не хапав, але міг би протриматися, якщо вже так вийшло.
Йому б допомогли, і радників нормальних дали, і апарат би працював. Сиди спокійно, не пхай пальці туди, де ти нічого не тямиш...
От могло б таке бути? Та у дев'яти випадках із десяти могло. Але ж ні, ми виграли джек-пот.
"Доброго дня, шановні батьки. Якусь одну зі шкіл Києва заміновано, але невідомо яку. Тому всіх дітей з усіх шкіл міста зараз відпускають додому. Візьміть це до уваги."
Це повідомлення від класного керівника моєї дитини.
І це дуже погане повідомлення. У середу біля суду було стільки поліції та нацгвардії, що вистачило б охорони на кожну школу. Можливо, варто якось змінити пріоритети? Наприклад, не красти печеньки, чай і пічки у мого напарника, а переключитися на реальну роботу.
Або зайнятися профілактикою і виявленням мінувальників. Якщо одним дзвінком можна закрити всі школи, так само можна зробити з усіма станціями метро? Лікарнями? Державними установами?
Та що там, усім містом. "У Києві десь захована бомба..."
Колись мої співвітчизники захотіли пожити як у кіно. Здається, їхнє бажання втілилося.
