Козацька Руїна: як Україна втратила єдність

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році Гетьманщина опинилася у складному становищі. Його син Юрій був ще неповнолітнім, тому гетьманом обрали генерального писаря Івана Виговського. Він намагався втримати державу від внутрішнього розколу й одночасно маневрувати між Московським царством та Річчю Посполитою.

У травні 1658 року проти Виговського виступили полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман Яків Барабаш. Повстання підтримувала Москва, яка прагнула послабити гетьманську владу. Виговському вдалося придушити заколот, але стало зрозуміло, що протистояння з Москвою триватиме. Того ж року він уклав із Річчю Посполитою Гадяцький договір, який передбачав створення Великого князівства Руського як третьої частини федерації разом із Польщею та Литвою.

Для частини козаків цей крок виглядав як відмова від ідей Хмельниччини. Москва ж розпочала відкриту війну. У 1659 році козацьке військо Виговського розгромило московську армію в битві під Конотопом. Проте перемога не врятувала гетьмана. Через внутрішню опозицію та невдоволення його союзом із Польщею Виговський у жовтні 1659 року зрікся булави. Гетьманом став Юрій Хмельницький.

Молодий гетьман швидко опинився під сильним тиском Москви. Він підписав Переяславські статті, які значно обмежували автономію Гетьманщини. Московські залоги мали розміщуватися в низці українських міст, а права гетьмана на самостійне призначення старшини та ведення зовнішньої політики суттєво звужувалися.

У 1660 році Юрій Хмельницький разом із московським військом виступив проти Польщі. Під Любаром і Чудновом московська армія опинилася у важкому становищі. Під Слободищем козацькі полки Хмельницького зіткнулися з польськими силами. У результаті частина старшини вирішила змінити союз. Було укладено Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина розривала союз із Москвою та поверталася під зверхність Речі Посполитої.

Однак це не принесло спокою. На Лівобережжі зростало невдоволення, а на Правобережжі повернення польської адміністрації супроводжувалося соціальними конфліктами. У 1663 році Юрій Хмельницький зрікся булави та постригся в ченці. Після цього Гетьманщина фактично розкололася на дві частини.

На Правобережжі гетьманом став Павло Тетеря. Він орієнтувався на Річ Посполиту, але його політика викликала дедалі більше невдоволення серед козаків і селян. Повстання проти польської влади придушувалися силою, а участь Тетері в каральних походах ще більше підривала його авторитет. У 1665 році він зрікся булави та виїхав до Польщі.

На Лівобережжі гетьманом за підтримки Москви став Іван Брюховецький. Спочатку він виступав за обмеження влади старшини та соціальну рівність, але після приходу до влади почав зміцнювати власні повноваження й тісніше співпрацювати з Москвою. Московські статті ще більше обмежили автономію Лівобережної Гетьманщини.

Переломним став 1667 рік, коли Москва та Річ Посполита уклали Андрусівське перемир'я. Українські землі фактично поділили між собою без участі української сторони. Це стало черговим ударом по ідеї єдності Гетьманщини.

Брюховецький зрештою сам виступив проти Москви, але було вже пізно. У 1668 році на Лівобережжя прийшов Петро Дорошенко. Брюховецького усунули від влади й стратили, а Дорошенко на короткий час став гетьманом обох берегів Дніпра.

Дорошенко поставив собі за мету об'єднати українські землі. Після Андрусівського перемир'я він утратив довіру до Польщі й звернувся по підтримку до Османської імперії. У 1669 році в Корсуні було укладено угоду, яка передбачала союз із султаном та військову допомогу Дорошенкові.

Цей союз приніс певні успіхи. У 1672 році після війни з Османською імперією Річ Посполита уклала Бучацький мир: Поділля переходило під владу Османської імперії, а частина Правобережжя — під владу Дорошенка. Але становище швидко змінилося. Татарські загони дедалі частіше грабували українські землі та забирали людей у полон, через що підтримка Дорошенка стрімко падала.

У 1676 році він зрікся булави. Османи натомість знову висунули на Правобережжі Юрія Хмельницького, тепер уже як залежного від султана правителя.

Тим часом Москва намагалася остаточно встановити контроль над Правобережжям. У 1677 та 1678 роках відбулися великі Чигиринські походи. Особливо важкою стала друга облога, коли османська армія під проводом великого візира Кара-Мустафи підійшла до міста з величезними силами. Після тривалих боїв Чигирин був зруйнований.

У цей період Іван Самойлович, який очолював Лівобережну Гетьманщину, провів масове переселення населення Правобережжя на Лівобережжя. Цей процес увійшов в історію як Великий згін.

У січні 1681 року Московське царство та Османська імперія уклали Бахчисарайський мир, фактично закріпивши поділ українських земель. А в 1686 році Московія та Річ Посполита уклали «Вічний мир», який підтвердив значну частину попереднього поділу.

Так завершувалася Козацька Руїна — майже тридцятирічний період воєн, повстань, боротьби за булаву та постійної зміни союзів.

Її не можна пояснити лише діями одного гетьмана чи однієї держави. Внутрішня боротьба старшини, соціальні конфлікти, суперництво за владу та різні погляди на майбутнє Гетьманщини послаблювали державу зсередини. Цим одразу скористалися сусідні держави, які вели власну боротьбу за українські землі.

Руїна показала просту й водночас трагічну річ: коли всередині козацької держави не було спільного політичного курсу, її долю дедалі більше починали вирішувати Москва, Варшава та Стамбул. Гетьманщина збереглася на Лівобережжі, але ідея єдиної козацької держави зазнала важкого удару

На зображенні представлена картина Конотопська битва (2010 рік), яку намалював український художник Артур Орльонов.

Історії українських козаків