Козаки без гумору – це як шабля без леза: вигляд є, а користі мало. У них усе життя проходило на межі життя та смерті, і щоб не з'їхати з глузду від постійних воєн, небезпек і нестабільності, вони використовували найпотужнішу зброю після шаблі – сміх. Гумор у козацькому середовищі виконував одразу кілька функцій: розважав, виховував, згуртовував і навіть служив такою собі психологічною бронею.
Глузування із супротивників – це був цілий жанр козацького гумору. Турки, татари, московити й ляхи у козацьких жартах та герцях перед боєм виглядали дурними, боягузливими чи смішними. Той самий знаменитий лист запорожців до турецького султана – не просто політичний жест, а витончена насмішка, доведена до літературної досконалості. Султан пише: "Я султан, владика всього світу", а козаки відповідають: "А ми тебе, собача голово, навіть за старшого коваля не вважаємо". Саме ця здатність кепкувати з ворога дозволяла їм не боятися навіть найгрізніших загроз.
Але головні об'єкти козацького гумору – самі козаки. Новачкові, який приходив на Січ, прізвисько прилітало ще швидше, ніж чарка в шинку. Малого на зріст могли назвати Велетом, мовчазного – Гоміном, а ледаря – Трудолюбом. Але це не було знущанням, навпаки – спосіб прийняти в братерство. Чужих так не називали.
Корчма – головне місце для козацького гумору в мирний час. Тут і співи, і жарти, і витівки. Наприклад, був такий звичай: якщо козак заснув за столом, то могли його розмалювати сажею, зав'язати бороду в коси або навіть перевдягнути у жіноче вбрання. Прокидається – а всі вже сміються. Ображатися на таке не прийнято: сам винен, що заснув раніше за всіх.
Жарти були не лише розвагою, а й способом перевірки хоробрості. Наприклад, козак міг жартома викликати товариша на випробування: поставити пляшку на голову і запропонувати збити її пострілом із пістоля. Або сісти на коня спиною вперед і спробувати догнати іншого. І що смішніше, то краще – козаки любили, коли все закінчувалося сміхом, а не сльозами.
У походах гумор рятував від виснаження і страху. Був випадок, коли запорожці, відступаючи від ворога, не сумували, а просто насміхалися: "Хай нас не доганяють, бо ми ще їм дамо копняка й поженемо в інший бік!" Це був своєрідний кодекс: ніколи не показувати страху, навіть жартома.
Але не всім у козацькому середовищі жарти йшли на користь. Тих, хто не розумів межі між гумором і нахабством, могли й покарати. Якщо хтось занадто глузував із побратимів або ставав відверто образливим, його могли "провчити" – облити водою, прив’язати до гармати або змусити проспівати пісню перед усіма.
Гумор у козацькому середовищі був потужною зброєю – проти ворогів, негараздів, втоми, страху і навіть проти смерті. Він був частиною козацького характеру – безжального до ворога, дружнього до побратима і вільного, як сам степ.
Історія українських козаків
