Масштабне вторгнення російської армії в Україну триває вже п’ятдесят днів. І якщо події на фронті доступні для спостереження та оцінок українських політичних експертів, то внутрішня картина російського політичного життя залишається малозрозумілою. Про те, що відбувається у вищих колах російської влади, які фактори впливають на ухвалення Кремлем рішень щодо України, НВ розповідає російський опозиціонер і політичний оглядач Іван Преображенський, який понад 20 років вивчає, що відбувається за російськими політичними лаштунками та з 2014 року живе у Празі.
— Військові експерти говорять вже про третій етап війни Росії в Україні. Чи можна говорити і про етапи поведінки Володимира Путіна та Росії в цілому у цій війні?
— Етапи є досить чіткі. Перший етап — до війни та перша фаза війни, до моменту, коли в середині березня Володимир Путін висловився про національних зрадників усередині Росії. У цей момент почався другий етап війни, тому що саме тоді президент РФ, мабуть, отримав точну інформацію про те, що відбувається на фронті і фактично визнав, що план початкового наступу провалений. Це висловлювання означало, що дано старт пошуку винних за провал кампанії всередині Росії, а, по-друге, він перетворив арешти непокірних у країні на фактичні репресії. Третій етап війни стартував 12 квітня, коли Володимир Путін на космодромі Східний вже вкотре звернувся до росіян.
У цій промові Путін чітко дав зрозуміти, що він знає про воєнні злочини, скоєні російською армією, але його вони абсолютно не хвилюють. Він так само впевнений, що воєнний конфлікт з Україною був неминучий, і висуває нову його мотивацію: нібито Україна відмовилася від Мінських угод, а це неправда. І третя його теза, що заслуговує на увагу, вона про те, як глибоко проросло коріння неонацизму, вихованого Заходом в Україні. Це означає, що вже сьогодні Путін готовий воювати до останнього українця, і вважає винними в Україні всіх — і військових, і цивільних. «Денацифікація» України, на думку Путіна, тепер можлива лише після повної окупації країни, що є очевидною його кінцевою метою. До цього ж варто додати останню велику проповідь патріарха Кирила, де глава РПЦ закликав згуртуватися навколо влади, а російську владу — слідувати обраному шляху, навіть якщо потрібно застосовувати силу до останнього, доки не буде досягнуто задуму.
— Як нинішня війна визначає внутрішні перестановки у російській владі? Ззовні вони видаються досить масштабними.
— Ці зміни дійсно масштабні. Якщо, наприклад, [міністр оборони РФ Сергій] Шойгу ще зрідка з’являється у російському публічному просторі, то [начальник Генштабу російських військ Валерій] Герасимов з нього зник повністю. Повністю відсутній і помічник президента РФ з міжнародної політики Ушаков. Якщо раніше було очевидно, що Ушаков — головний відповідальний за зовнішню політику, а зовсім не Лавров, то зараз усі повноваження переходять до Лаврова. Всі ці перестановки ніяк не закріплені. Тому що російський політичний режим перестав видавати себе за електоральний авторитаризм і зараз це персоналістський режим, і взагалі не важливо, хто обіймає яку посаду. Важливим є лише одне: хто має близькість до Володимира Путіна і з яких питань він готовий слухати цих людей.
— Є група людей, яких ми принципово не знаємо. Це охоронці, кухарі та лікарі президента РФ. До їхньої думки він прислухається, і з того, як деякі його охоронці ставали губернаторами і займали інші престижні чини, розуміємо, що він дорожить ними.
Щодо відомих прізвищ, то це голова Росгвардії Віктор Золотов. Він дуже давно впливова постать за Путіна і один з небагатьох, хто цей вплив останніми тижнями не лише зберіг, а й серйозно посилив. Якщо судити з уже історичного засідання Ради безпеки Росії, яке росіянам і світу показували в записі в середині лютого, то Віктор Золотов — один з небагатьох людей, який офіційно відомий та має повноваження, хто знав про підготовку війни і однозначно її підтримував.
Безумовно, близький до Путіна і патріарх РПЦ Кирило. Це видно і з його проповідей, і з діяльності РПЦ, яка давно перетворилася на репресивну машину для небажаних священиків. Це деякі великі бізнесмени, наскільки відомо, до них належить Олег Дерипаска. Незважаючи на санкції, а може, навіть завдяки їм, він зараз досить близький до президента РФ. Реакція на санкції у різних російських бізнесменів є різною. Олег Дерипаска відрізняється від багатьох інших тим, що він відомий великий рейдер, і будь-яка критична ситуація для нього є вікном можливостей із захоплення бізнесу конкурентів.
— Абрамович зберігає неофіційний особистий контакт із Володимиром Путіним, при цьому він є людиною «Сім'ї» Бориса Єльцина. Сім'я Бориса Єльцина однозначно виступила проти воєнних дій в Україні та проти війни. Роман Абрамович є досить незалежною від президента РФ людиною і може висловлювати йому відкрито свої думки та міркування, чого не може робити левова частка найбагатших людей Росії, які оточують Путіна, і яких президент РФ просто розглядає як власні гаманці. При цьому Абрамович має свої самостійні зв’язки з людьми в оточенні Путіна, перш за все з міністром оборони Росії Шойгу. І Абрамович, і Шойгу — це люди ще ельцинської команди.
— Хто такі «Сім'я Єльцина» і «Єльцинська команда» в реаліях сучасної Росії? Який їхній статус, і чому вони важливі?
— Існує група людей — бізнесмени, чиновники, політики, пов’язані між собою ще в ельцинський період. Вони мають спільні бізнес-інтереси, вони продовжують підтримувати стосунки з родичами Бориса Єльцина, а також формувати велику «Сім'ю» в рамках російської вертикалі влади. Безпосередньо сама сім'я Єльцина, його діти вже давно не беруть участь у прийнятті рішень, вони майже відсторонені від них, але вони побічно все ж таки зберігають неформальний вплив на російські інститути влади. Зупинити Путіна вони, звичайно, не можуть, але завдати йому багато неприємностей цілком здатні. Показово, що ні проти Єльцин-центру, який висловився однозначно негативно проти війни, ні проти родичів Бориса Єльцина, жодних ні кримінальних, ні адміністративних справ немає. Навіть медійних атак на них практично не було. Путін продовжує визнавати їх роль та вплив у Росії і намагається не входити з ними у прямий конфлікт, допоки це можливо.
— Низка експертів говорять про те, що перший етап вторгнення російських військ в Україну курирували близькі та зрозумілі Володимиру Путіну представники спецслужб, і тільки зараз після провалу операції керівництво перейшло до військових. Чи дійсно це так?
— Мабуть, спочатку військові були не просто усунені від планування воєнної операції, але, судячи з публікацій у пресі, були проти розробленого плану. Це підтверджує стаття колишнього полковника Генштабу Ходоренка, який чітко описав, у чому полягають проблеми російської армії. Він явно і досить докладно критикував той план, який, зрештою, використовувався Росією через три тижні, і пояснив, чому цей план приречений на провал. З цього можна зробити висновок, що російські генерали були в курсі того, що відбуватиметься. З великою ймовірністю Генштаб і Герасимов, а не Шойгу були радикально проти цього плану і вважали, що він програшний.
Їх не було почуто, і російська армія зазнала поразки на першому етапі. Після цього, швидше за все, Шойгу знову повернувся до командування, відсунувши силовиків, які провалили операцію, і періодично з’являється у публічному просторі. Герасимов так і не з’явився і, мабуть, досі перебуває в опалі, ми не знаємо. А ось Шойгу має певний карт-бланш: розпочалися кримінальні справи проти співробітників спецслужб, ініціатива перехоплена військовим кланом. На першому плані з’являються кадрові військові, які мають досвід інших воєнних операцій.
— Давайте поговоримо про Суркова. Українці звикли вважати його суттєвою фігурою російської політики. Який статус Суркова останні кілька років і чим пояснюється його недавній домашній арешт?
— Владислав Сурков останніми роками був російським політичним пенсіонером. Сурков подав у відставку після того, як його підпорядкували заступнику голови президентської адміністрації Дмитру Козаку. Це був його головний апаратний конкурент у тому, хто реалізовуватиме курс Кремля щодо України. Сурков спирався на військових та спецслужби, він пов’язаний із ГРУ, взаємодіяв із ФСБ, а Козак виступав швидше за те, щоб вирішувати питання дипломатичними методами, вважаючи, що створення агентів впливу, спроби впливати на українську владу через українських олігархів не є ефективними. Потрібно домовлятися безпосередньо із Заходом, що Україна йде до сфери впливу Росії. А Сурков казав, що жодних способів підпорядкувати Україну, крім війни, вже не залишилося. Він виступав тоді з украй радикальних позицій, за це його і звільнили.
— За що тоді Суркова нещодавно заарештували?
— На початку 2021 року Сурков поїхав до Лондона, де проживає його екс-дружина з дітьми, і звідти вже він писав свої статті, які не мають жодної політичної ваги і не пов’язані з російською владою, всіляко напрошувався, щоб його взяли назад. Він явно бачив, що ведеться підготовка до вторгнення і нагадував, що він виступав автором цієї ідеї. В останню фазу підготовки наприкінці 2021 року Козак зажадав, щоб Суркова відкликали до Москви. Тому що в схемах, які в Україні налаштував Сурков, багато чого було зав’язано на його особистих контактах. Сурков повернувся до Росії. Де-факто він уже з того моменту перебував під домашнім арештом, хоча де-юре жодних процесуальних дій проти нього не було. Далі, знову ж таки, наскільки це зрозуміло, його як фахівця з налагодження зв’язків почали залучати до створення окупаційних адміністрацій на свіжоокупованих територіях і до кампанії з оголошення цих територій народними республіками. Тут, мабуть, він перейшов у контрнаступ проти своїх опонентів «при дворі» Путіна і спробував призначити їх винними за провал першого етапу війни. В результаті його та його партнера за минулими операціями генерала Бєсєду з ФСБ заарештували. Наразі проти Бєсєди порушено кримінальну справу, Сурков скоріше проходить як свідок, але російське законодавство дозволяє накладати домашній арешт на свідків. Недругів у Суркова багато і, судячи з геть безглуздих подекуди звинувачень, хвиля проти нього зростає.
— Путін вважає, що він воює в Україні до переможного кінця, і тут у нього немає жодного дедлайну. Це важливо розуміти. Росіяни вже нічого не здатні зробити з Путіним, ми не на тому етапі соціально-економічного становища Росії, коли росіяни через поразку у війні почнуть обурюватись. Обурюватися почне та сама радикальна група, яка до війни штовхала, вона досить невелика, і ми бачимо за переговорами, що Путін будь-якої миті може спертися на іншу групу у своєму оточенні — за допомогою армії розгромити спецслужби або за допомогою спецслужб розгромити армію, тим більше що спецслужби не єдині. У президента РФ залишається всередині країни його роль модератора, він користуватиметься нею далі.
На цьому етапі йому треба зрозуміти, де проходитиме тимчасова межа його перемог, до того моменту, поки Росія знову збереться з силами. Зрозуміло, що зараз затягувати на довгі місяці військовий конфлікт він не може, бо має реалістичну інформацію про армію і фронт. Він має сили на ще один ривок, і він намагається зрозуміти, що він зможе захопити за цей ривок, і з якої позиції вести переговори. Зрозуміло, що це має бути Маріуполь, сухопутний коридор у Крим, можливо, Херсон та, в ідеалі, захопити також Миколаїв і пробити сухопутний коридор до Придністров'я. Серед великих очікувань Кремля закрити Україні доступ до обох морів, важливим є також Харків.
Я думаю, що Путін намагатиметься оточити Харків, організувати повноцінну його блокаду, потім підписати переговорний пункт про відведення військ від Харкова, але їх звідти не відводити, як це вже неодноразово робилося у Сирії. Я думаю, що у картині світу Путіна Харків та Маріуполь — це міста-зрадники. Він твердо вірив, що вони перейдуть на бік Росії, про що йому, напевно, повідомляли всі його спецслужби, а колаборантів раптом не знайшлося. Оскільки для нього ті, хто живе в цих містах, — «російські люди», то, значить, вони зрадники. Зі зрадниками Путін вчиняє найгірше.
Після третього етапу війни, навіть якщо він закінчиться перемир’ям, Путін почне готуватися до четвертого етапу. Повністю військові дії не будуть зупинені, мляві будуть зберігатися, буде проходити прихована мобілізація, і вже зараз президент РФ створює гігантський капітал для того, щоб фінансувати війну далі.
— Йдеться про експортні доходи. Його вимога платити за газ у рублях, яку Захід ще не зрозумів, насправді означає, що Путін створює у вигляді Газпромбанку «общак» на військові цілі. Газпром не горить бажанням фінансувати війну, як і російські олігархи. Що хоче робити Путін — змусити іноземців платити у валюті не своїм бізнес-партнерам, а в якийсь російський банк за встановленим курсом. Вже зараз відомо, що курс рубля ЦБ Росії відрізняється на 20−25% від курсу рубля поза РФ. Ось ці 25% різниці курсу — це гроші, які залишаться у Газпромбанку від торгівлі газом. А [голова Державної Думи РФ В’ячеслав] Володін запропонував уже й решту експортних галузей загнати в подібну схему. Відповідно, приватний бізнес платитиме свою четвертину на війну стільки років, скільки потрібно, щоб зібрати необхідну Володимиру Путіну суму у валюті, щоб переозброїти армію.
— Чи можливі у Росії в якійсь перспективі голодні бунти?
— Зараз вони неможливі, але голодні бунти, в принципі, можливі в РФ наприкінці цього року. Питання в тому, наскільки вони будуть сильними та самоорганізованими, наскільки зможуть перетворитися на реальну силу, яка на регіональному рівні чинитиме тиск на владу. І мова зовсім не про етнічно відмінних суб'єктів РФ, навпаки, сьогодні потенціал до протесту найвищий у традиційно російських федеральних суб'єктах, які не зачищали так ретельно, як, наприклад, Татарстан. Є старі регіональні угруповання еліт допутінського періоду. Наприклад, Хабаровськ, де місцеві еліти змогли самі обрати губернатора всупереч волі Кремля. Таке ж угруповання є в районі Єкатеринбургу, є Ярославль, де на останніх парламентських виборах екс-губернатор Лісіцин зміг розчавити Єдину Росію. Таких ще є чимало.
— Які перспективи використання Кремлем у нинішній війні тактичної ядерної зброї?
— Я думаю, один серйозний стримуючий фактор є, це Сергій Шойгу, і повернення його, якщо воно справді відбулося, більш-менш гарантує нам, що російська армія не застосовуватиме тактичної ядерної зброї. Тому що Сергій Шойгу і раніше вважався противником цієї ідеї.
По-друге, він міцно пов’язаний із крупним російським бізнесом допутінської епохи. Крім того, Шойгу абсолютно точно має свої політичні амбіції, які б непогано реалізувати, але для цього країна повинна зберегтися. Якщо Путін може піти на самогубство, то Шойгу до цього не готовий. І в нього цілком стане сил і впливу, щоб не виконати такий наказ і зберегти свій пост.
Чутки про те, що він зникав з радарів через серцевий напад, тут великої ролі не відіграють, тому що у голови Газпрому, якщо вірити чуткам, таких інфарктів було навіть кілька, але він продовжує працювати.
