В державі, яка не захищена від ворога - немає міцних стін, щоб за ними розвивалися що культурні діячі, що наукові. Коли в тебе немає дому, або коли в твоєму домі ворог - ти змушений або тікати закордон, або бути страченим. Ось як Розстріляне Відродження. Одні розумні та талановиті живуть в своїй країні, але недовго, така вже їх доля. Другі поневіряються чужиною, бо вдома їх чекає або смерть, або катування.
Державник ці стіни будує. Він будує Армію. Він вводить квоти на україномовний контент, він інтегрує державу туди, де вона матиме розвиток та звідки не матиме загрози. Так будується ДІМ. Де ти можеш творити свій контент, навчати молодь, писати твори, співати на своїй, рідній, про своїх та для своїх. Тобі хтось створив для цього умови, щоб ти залишався живим та неушкодженим, не поневірявся чужими землями та спокійно працював.
Цей тип мислення підтримає далеко не кожен. Комусь зручніше все життя ходити по колу: "ще не вмерла Україна..." Це ж безкінечний простір для творчості, підгрунтя для емоційних гойдалок, скільки балачок можна розвести на нитті про виживання, якщо нічого конкретно не робити, хіба не так? Вічно маємо виживати, як наче нездатні на щось конкретне.
Та може досить виживати? Досить скиглити, бо час з цього кола нарешті вийти? Збудувати міцні стіни, виховати політично грамотні покоління, відійти в бік порядних союзників, викорінити московську церкву звідси? Звісіно, тоді простір очиститься, протиріч буде менше, але комусь так не цікаво (підозрюю). Ми завжди будемо "ще не вмирати", якщо не вибудуємо міцну державу.
І цю міць спочатку будують конкретними діями, часто геть не популярними, творчо не красивими для когось, - реформами, рішеннями, законами. Це сухо, це конкретно, це факти, цифри, цегла та зброя. З нашим сусідом іншого шляху немає. Це спочатку дім, без ворожого чобота всередині - а потім в ньому розквітає творчість, наука, бо їх ніхто тепер не вбиває. Бо вони захищені тими речами, якими не кожному цікаво займатися.
Як назвати людей, які рублять сук, на якому сидять не тільки вони - всі ми? Хтось чкурне до Польщі, якщо що. Хтось звалить до Німеччини. Там буде писати, співати, звідти буде повчати (хотіла написати, що окрема категорія буде і ржати, але ж хіба тут буде до сміху?) І тільки державники, які беруться за побудову, відбудову - скоріше за все залишаться. Будувати. Робота складна: знайти ресурси, знайти гроші, організувати, довести до потрібного рівня, захистити, домовитись. Слухайте, без того, щоб у тебе був твій власний дім, був у твоєї нації - нація ризикує зникнути. Патякати язиком цікавіше, ніж будувати. Тим більше що державники (звісно ж!!!) і так розуміються на важливості і мови, і віри. Немає в принципі розбіжностей у людей тих чи інших професій, якщо вони ЗА власну державність.
Але якщо ти державників ненавидиш - то те, що ти створюєш, колись залишиться лише в архівах ФСБ. І пам'ять про таку націю, як українці, через якісь століття залишиться в підручниках історії. І то - не наших. Бо стін в нашій державі не залишиться. І стелі. А тому й культури, науки, навіть мови.
Так мислить той так званий "порохоск&т", до якого належу і я.
Дякую однодумцям.
