Есе про знакового діяча польської антикомуністичної опозиції
Ми живемо у часи, коли за маскою ідеалізму зазвичай ховається розважливий цинічний популізм. Коли політик, звертаючись до людей із простими і щирими словами, у глибині душі насміхається з них, добре знаючи, що його щедрі обіцянки ніколи не будуть втілені. Коли світ поглинула пандемія коронавірусу, ми переконалися, наскільки насправді небезпечним для життя кожного може бути такий невгамовний популізм, таке брехливе загравання з маленькою людиною, за яким немає нічого, крім жаги влади.
І саме тому може видатися, що таких людей, як Яцек Куронь, зовсім і не було. Як би зараз сприймався Куронь, який, обіймаючи посаду міністра в першому уряді незалежної Польщі, особисто розливав безплатний суп нужденним? Як би зараз ми схарактеризували ту невгамовну готовність боротися із несправедливістю і захищати слабкого, яка вирізняла Куроня протягом усього його життя? Звичайно, як популізм. Звичайно, як бажання сподобатися. Звичайно, як прагнення кудись обратися.
А тим часом головне, що відрізняє Куроня від героїв сучасного політичного процесу — гранична щирість. Саме тому Куронь — це був шанс. Просто втрачений шанс. Він був ідеалістом насправді. Одним із небагатьох справжніх ідеалістів, які трапляються в політиці та суспільному житті. Навіть його близькі друзі, які потім стали моїми старшими товаришами і наставниками, ідеалістами вже не були — ні, вони стали прагматичними політиками, які знали закони великої гри і розуміли, що без поваги до цих законів не будуть можливими зміни у Польщі і взагалі у звільненій Європі.
А Куронь цих законів знати не хотів. Він думав не про закони гри, а про людей.
Саме тому я, до речі, так з ним і не познайомився. Стежив на відстані, з повагою, нерідко із захопленням — скажімо, на першому з’їзді «Руху», де він очолював польську делегацію — але як за великою дитиною. Моєю першою статтею про Куроня був, власне, некролог. І коли я зараз перечитав цей текст, опублікований у червні 2004 року на шпальтах київського видання «Дзеркало тижня», я переконався, що і тоді вже все розумів.
«Він був реформатором із людським обличчям — і повага до нього породжувала думку: якщо такі порядні люди мають подібні погляди, значить, у цих поглядах дійсно щось є...
Людський вираз обличчя — це взагалі дуже важливо. Це те, чого неймовірно не вистачає нашим політикам — і тим, хто вважає себе реалістами, і тим, хто проголошує себе демократами. Куронь свідомо діяв так, як варто було діяти, рахуючись із сумлінням, а не із кон’юнктурою моменту. З точки зору першого-ліпшого кар’єриста — він багато чого втрачав. А от з точки зору майбутнього Польщі, це були надбання, а не втрати».
Але, як мені здається, я тоді сам собі не вірив. Бо вважав, що політика повинна бути математикою — інакше нічого не вдасться змінити. І ось тільки зараз, коли у багатьох країнах прихильники змін із математичним мисленням програють лицемірам, які натужно розмазують намальовані сльози по ретельно загримованих целулоїдних фізіономіях, я розумію, як нам катастрофічно не вистачає Яцека Куроня.
Як нам катастрофічно не вистачає таких, як Куронь.
