Львів... це - такий ментальний інтим, коли звичайне, будь-яке слово, лише завдяки зміні інтонації, може набрати мало не протилежного змісту, зрозумілого лише львів'янам, бо вони з одного лона ся врОдили.
У Львові особливо легко відрізнити львів'ян від не львів'ян, - ні не мовно, бо як би глухонімий мав відрізняти? - а от тоді, коли падає дощ.
Ще в роки моєї юності я з однокурсницями поверталася з екзамену з Підголосок дорогою на долину, як почав падати дощ. Невеличкий такий, шмаркач, одним словом. Всі іногородні бігом витягнули парасолі. Всі львів'янки навіть не поворохнулися. Йдемо під тим дощем щасливі: екзамен здали, дощ обмив.
Іногородні раптом починають на нас оглядатися: "А ви чого зонта не відкриваєте?" А ми, львів'янки, якби змовилися - хором відповіли: "А хіба то дощ?"
Пригадую, десь так років з 13 що травня, до 1986 року, вибігала під кожен дощ мокнути... Аби коси ладні були, бо весняний дощ - особливий.
Парасоля у Львові - то атрибут захисту від дощу, але не від душу! Такий собі скромний, львівський дощ змиває втому, дає свіжість диханню, створює якийсь абсолютно бешкетний, мало не безвідповідальний настрій.
А ще у Львові під час і після дощу є калюжі і ... баюри...
Калюжі є всюди, а от - баюри... Вони теж є всюди... Просто вони всюди називаються, знову ж таки - калюжами.
Е ні, паньство, так діло не піде.
Калюжа, це - така невеличка, заповнена водою, заглибинка в асфальті, куди люблять бігти діточки і тупотіти там ніжками, вибиваючи бризки навколо себе, що їх чомусь дуже смішить. От вам і різниця між дорослими і дітьми - нам не смішно. Ми навіть обходимо калюжі.
Баю-ю-ра-а-а... О! Це тобі вже не калюжа, це - величезна яма на дорозі, а то й - на тротуарі, де вже налита дощівка з мулом від бруду. Туди вже й діти не біжать.
Одним словом: в калюжу машини їдуть, а баюру - об'їжджають, якщо така можливість є. А якщо не об'їжджають, то в спину отримують всі ясні шлячки від львівського паньства, на які тільки воно здатне. Особливо, від пань і панянок - вони особливо здатні, особливо, якщо їм авто обхляпало білу спідничку чи сподні.
То є Львів.
У Львові на каву можна піти. Ну, як всюди. Але можна ще й "впасти". Що таке "впасти на каву"? Нє, то не значить, що перепили коньяку і за столом, як м.ск.ль мордою в "Олів'є", впали на філіжанку з кавою. Просто, про "піти" можна й заздалегідь домовитися. За тиждень-два. А от "впасти на каву" можна при несподіваній зустрічі. Або, ж нині зрані назначити здибанку, алярмово. Коли людина і не сподівлася на таку спішну зустріч з вами. То може бути і серйозний привід.
Та, зазвичай, впасти на каву хочеться знічів'я - бо просто випала нині вільна хвилина. А раптом вона і у вас є... І вам не хочеться, при тому, перебирати лахи в хаті, бо вже давно пора, зробити лад на бальконі і шось там винести до пивниці..
А от просто - ніц робити не хочеться. Може то - після дощу, а може - на дощ. Бо - під час, якщо не встиг кави випити, в основному - спиш.
А буває, йдеш Львовом. Ніц на таке ся не сподіваєш, і з-за рогу виринає якийсь знайомий анфас (ні, не постать, бо постать з віком змінює конфіґурацію, і може видатися не знайомою). Анфас рідко змінюється до невпізнання. І от той анфас вилуплюється на тебе здвивованими баньками і розпливається в такій посмішці, ніби кавуна їсть: "Миро-оська! ТИ? Ну, треба ж. І не снилося! Як ся маєш? "Тут якась огрядна пані тільки поглядом вам нагадує, що ви на тротуарі - не одні, і це відразу налаштовує вас на потрібну хвилю: "Та чого ми тут встали? Давай, десь впадемо на каву!"
У Львові запитувати "Як ти?" - то трохи збиває львів'янина з пантелику: "Як я? Ну, та так, як я! А хіба годен йнакше? Я ж не можу так, як хтось, бо я - не він. Я - так, як Я!"
А от питання "Як ся маєш?" додає ваги у власних очах. І навіть, якщо ти ся маєш не дуже, але якось ся маєш, курча ляґа! Не - під плотом, нарешті!.
Якщо вам видалося, що хтось жартома, чи боронь Б-же, зумисне вас водить за носа, то сказати: "Ти брешеш", навіть, якщо це і правда, - не етично.
Львів'янин вас не зрозуміє.
Він же - не під присягою.
З якої речі ви з нього, мало не кліщами, хочете витягнути правду?
Він образиться.
І дарма, що брехав він ВАМ, а не ви ЙОМУ!
А от, коли скажете: "Та ну, не грай вар'ята!" - він розсміється, зрозумівши, що його розіграш чи побрехенька були викриті і буде мати натхнення придумати щось крутіше.
Не вбивайте у львів'ян натхнення!
Вони не знають, як без нього жити.
Їм мало ся наїсти.
Їм треба натхнення посмакувати.
Їм мало ся напити.
Їм потрібно натхнення "впасти на каву", "перехилити лямпочку" - маленьку чарку горівки.
Їм мало щось просто наговорити.
Треба натхнення, щоби трохи попльоткувати за минуле, за ті літа, шо ся не вернут - де Іван відбив дівку Василеві. А вона потім пішла до Миколи. Бо то ше та фіфа була. Але була таки, з холєри, файна! А Микола не вмів то цінувати. Спився на ніц. А вона ся гет подала... Десь на базарі ябками торгує...
На то всьо, панове, треба натхнення. А ви раптом: "Та ти брешеш!"
Нє, у Львові - так не можна.
Львів - це своя, замурована львіськими мурами, ментальність. Вона, як діамант в дорогоцінній оправі. Витесувалася віками, випробуваннями, бурями, часто - сльозами, а то й - кров'ю.
Вона має свій блиск і свої - ґрані. І не сприймає нікого, хто їх намагається перейти.
От такий "амінь" вийшов.
Хто не вірить, най ся перехрестить.
Я не брешу, бо я - львів'янка!
