В свідомості пересічного громадянині події в Секторах «А» і «С» наприкінці серпня 14-го наразі злилися в коротку назву «Бої біля Лутугіна», або «Порорив з Лутугінського
оточення». Насправді ж ідеться про повноцінну оборонну операцію проведену ЗСУ в серпні 14-го в північній частині зони АТО.
23 серпня на Донбас увійшли 8 батальйонних груп армії Росії. Про те які задачі стояли перед ними – судити можна по напрямках їхніх ударів. Задача опанувати Маріуполь виконана не була – місто й досі під контролем України. Задача убезпечити Донецьк від охоплення з боку Амвросіївки і відсунути фронт від Донецька виконана була частково - справді після Іловайського бойовища українці мусили відступити за ріку Кальміус, проте – втрати понесені частинами РФ та терористами ДиРи в Іловайському бойовищі не дозволили їм ані захопити Маріуполь, ані вибити ЗСУ з Донецького аеропорту і таким чином – фронт продовжив пролягати по околиці Донецька. До анекдоту дійшло. Силячись приховати участь армії Росії в тих подіях, терористи ДиРи й досі намагаються довести ніби Новоазовськ був захоплений їхніми бандами, які прийшли з півночі. Проте факти свідчать – Новоазовськ був захоплений ними 27 серпня, а райцентр Тельманово (Бойківське) північніше – лише 1 вересня. Очевидно, загрузнувши з Іловайськом, «народ зайвої хромосоми» просто не мав на те зайвих сил, і тому порушив «порядок захоплення».
Але набагато більш запеклі бої розвернулися на Луганщині – тут Москві треба було розривати оточення Луганська, яке по факту ЗСУ практично вже замкнули, коли 13-14 серпня увійшли в села Новосвітлівку і Хрящувате. Реакція Москви не забарилася. Ще 17-19 серпня на Луганщину зайшли чотири батальйонні групи армії Росії – 3000 рил. 20 серпня псковські десантники з боку Луганська здійснили спробу захопити Георгіївку, але були відбиті зі значними втратами. Атаки на Новосвітлівку, Хрящувате, Георгіївку, Лутугіне та Луганський аеропорт тривали безперервно – проте збити українців з позицій не вдавалося. 23 серпня на підмогу росіянам і терористам Луганди прийшли ще чотири батальйонні групи армії Росії – ще 3000 рил. Але й тут зразу щось пішло не так.
Скупчення сил біля Луганська бачили у штабі Сектору «А» і доповідали «нагору». 24 серпня Новосвітлівку накрив нечуваний артилерійський шквал, під прикриттям якого біля села проскочила величезна російська колона. Але. Того ж самого 24 серпня штаб АТО організував груповий удар ракетами «Точка-У» по скупченню росіян біля Новосвітлівки і Хрящуватого. Дві ракети прилетіли в пункт керування, ще чотири – по скупченню особового складу і техніки. Українські подарунки дещо охолодили пил «народу зайвої хромосоми». Діяти вони почали украй обережно – намагалися максимально давити артилерією і РСЗО.
26 серпня українські позиції під Новосвітлівкою зазнали танкової атаки, і артилерійського обстрілу тривалістю у 12 годин. Очевидці стверджують, що по селу працювали самохідні гармати «Піон». Проросійськи налаштовані мешканці Новосвітлівки в інтерв’ю російській «Новій газеті», наговорили купу гидоти про українських солдат, але заявили категорично – їхнє село рознесла артилерія і ракети «апалчєнцев».
Командувач Сектору «А» генерал Колесник постав перед вельми невеселою перспективою. Було очевидно, в таких умовах позицій – не втримати. На допомогу з боку штабу АТО сподіватися було марно – всі наявні сили були перекинуті в Сектор «Б». Штабу АТО вся країна виносила мозок Іловайськом. Проте.
Штаб АТО знав і ще дещо. Вже тривали переговори у Мінську між делегаціями України і Росії – готували перші Мінські угоди. У будь- який момент армії могли наказати: «Стоп. Припинити вогонь» - і тоді кожна сторона залишила б за собою ті рубежі, які вона контролювала. Як похідне – утримати треба було все, що можна втримати. При цьому – треба було ще й зберегти військо. А значить треба було визначити рубіж відступу на самий прикрий випадок. Почалася бійка за кожен квадратний метр української землі.
28 серпня десантники 80-ї аеромобільної, нацгвардія і бійці батальйону «Айдар» вийшли з Хрящуватого та Новсвітлівки – обороняти там було вже нічого. Важлива деталь – в колоні українських військ з сіл виїхали сім’ї мешканців-прибічників України. Ці люди пройшли справжнє пекло, проте, як виявилося пізніше, рішення уходити разом із ЗСУ було вельми розумним. Українці відступили до Луганського аеропорту. Того ж 28 серпня Москва спробувала прорвати фронт біля Георгіївки – невдало.
Луганський аеропорт, який тримався від самого початку війни, почали довбати з усіх калібрів до «Піонів» включно. Дійшло до того що тріснула стіна найсильнішого укриття – протиядерного бомбосховища радянських часів. 31 серпня противник підтягнув артилерію і завдав масованого удару по позиціях в Луганському аеропорту. 400 десантників 80-ї аеромобільної витримали на позиціях, а от танки придані їм для посилення, організовано розвернулися і уїхали. В Секторі «А» вже чимало солдат були охоплені панікою.
Під прикриттям артилерії, росіяни і терористи ДиРи виїхали на летовище аеродрому і сунули до будівель. А командування українського гарнізону навіть не могло попросили підмоги – обстрілом був порушений радіозв’язок. Склалася парадоксальна ситуація – російська техніка кружила між будівлями ЛАП, за нею йшла піхота, але лізти в будівлі росіяни боялися. «Народ зайвої хромосоми» волів давити українців з танкових гармат. На тому і погорів. Українцям таки вдалося полагодити зв’язок і полковник Ковальчук (нині – генерал-майор і командир 80-ї бригади) викликав вогонь на себе.
Удар української артилерії був жахливий. Техніка росіян (та що вціліла) хутко дала драла – пересічні «визволителі» почухрали за нею слідом. Був отриманий наказ на вихід. Але… По десантників приїхав один єдиний «Урал» 24-ї бригади – ніхто більше виїхати в ЛАП не наважився. Ба більше. Бронетехніка яка мусила супроводжувати «Урал», дорогою розвернулася, повернулася до розташування і там розповіла що «Урал» загинув. Проте. Водій забрав всіх кого зміг і вивіз бійців до Георгіївки. Решта десантників 80-ки вийшли з аеродрому пішки, вночі з 31 серпня на 1 вересня. Обороняти в аеропорту було більше нічого – він був розшматований вщент. Наразі Гугл-мапа цю місцину як аеродром не ідентифікує взагалі.
Шок від пережитого 31 серпня в ЛАП у росіян був такий, що вони ще три дні боялися заходити на територію аеропорту. За розповіддю начальника Генштабу генерала Муженка, росіяни запропонували пропустити в ЛАП гуманітарний конвой, аби українці, мовляв, поранених забрали. В українському Генштабі збагнули, відмовишся – запідозрять що ЛАП пустий, плюс – там справді треба було забрати тіла загиблих. Конвой зайшов в ЛАП, і… Того ж дня Муженку подзвонив начальник російського Генштабу з претензією, що Муженко його обдурив.
Триматися далі не було як. Солдат виснажили місяці боїв – в частинах ширилася паніка. Командування Сектору «А» дало команду на вивід військ з «кишки» навколо Луганська. 1 вересня з Лутугіного і Георгієвки вийшли колона з 62 одиниць військової техніки і 50 машин з проукраїнськими мешканцями сіл. Новий рубіж оборони пройшов по річці Сіверський Донець. Приблизно там же фронт проходить і зараз – від кордону, біля утриманих у серпні 14- го міст Станиця-Луганська і Щастя, до району захопленого терористами Луганди Слов’яносербська і нашої Трьохізбенки. За спиною у частин Сектору «А» до Харкова і далі до Києва боєздатних частин не було як таке. Але вимочалені попередніми боями росіяни і терористи Луганди також далі не совалися.
Вивід частин Сектору «А» з коридору навколо Луганська, ускладнив ситуацію в сусідньому Секторі «С», війська якого теж були висунуті далеко вперед. З району Дебальцева до села Федорівка 11-й БТрО «Київська Русь» посилений бійцями 17-го БТрО було висунуто на охоплення Стаханова (Кадіївки) і Алчевська – від Федорівки до Лутугіна було лише 23 км. В напрямку Жданівки і Нижньої Кринки батальйонна група 25-ї бригади охоплювала зі сходу й півдня Горлівку і Єнакієве. Від Нижньої Кринки до контрольованої ЗСУ Яснуватої було 20 км.
У зв’язку з відступом частин Сектору «А» командувач Сектору «С» генерал Борискін прийняв рішення відвести частини 11-го бату з Федорівки, що й було зроблено в ніч з 2 на 3 серпня. Фронт стабілізували на рубежі Нікішино – Чернухіно. Терористи ДиРи в той час гучно хвалилися що Дебальцево вони захоплять до 6 вересня – дня визволення міста від гітлерівців. Похвальба лишилася похвальбою – більше ніяких позицій Сектор «С» тоді не здав. Навіть позиції біля Жданівки були залишені ЗСУ лише 21 вересня – вже після підписання Мінська. А Дебальцеве лишалося українським ще півроку.
Таким чином у Секторах «А» і «С» українському командуванню вдалося оборонними боями вимотати противника, завдати йому відчутних втрат, а також без всяких переговорів і «зелених коридорів» вивести з під загрози оточення максимум можливих сил – біля 2000 багнетів. І ще – стабілізувати фронт на новому рубежі та зупинити просування ворога – 3 вересня терористи самі підірвали міст через Сіверський Донець у районі Трьохізбенки. При цьому в терористів ДиРи і Луганди практично в оточенні лишилася Горлівка і глибоко в їхній бік вклинювався Дебальцевський плацдарм – захопити його вони тоді просто не мали сил. Щось подібне німцям вдалося влаштувати у Другу Світову війну Червоній армії біля Ржева – тамтешній відступ в училищах Бундесвера досі вивчають як приклад.
І на останок. 25 вересня 2014 р. стало відомо, що терористи Луганди розстріляли в Лутугіно 40 місцевих мешканців – за допомогу української армії. Носії духовних дрібних залізних виробів завжди лишаються вірні собі.
