У контексті бойових дій ми часто чуємо спростування фейків ворожої пропаганди, особливо, коли йдеться про так звану "бавовну" на теренах Росії або ж досі нез'ясовані обставини вибухів на газопроводах Північний потік та Північний потік-2. З одного боку, все ніби правильно, як книжка пише. Щось продиктоване стратегічними міркуваннями, щось – умовами партнерства з тими, хто дає нам зброю. Пересічна людина не здатна охопити усю повноту картини великої війни, тим паче – таємничі залаштунки її дипломатичної чи розвідувальної складової.
Однак є ще один аспект справи, про який ми не часто замислюємося, але він, — у той чи інший спосіб, — накладає суттєвий відбиток на "народну історію воєн", історію ненаписану, усну, яка, — і це феномен, — часто живе значно довше, ніж наукові фоліанти й "працює" переконливіше за будь-які офіційні трактування. І тут якось навіть не з руки казати про "фейк", наскільки міцно він зашпортується у мізках навіть не одного, а кількох поколінь.
Про міфи. Саме так — про міфи великих воєн, своєрідні інтерпретації подій, зі значними, а, може, — усуціль, — фантазіями, творчими домислами та метафорами
Мова – про міфи. Саме так — про міфи великих воєн, своєрідні інтерпретації подій, зі значними, а, може, — усуціль, — фантазіями, творчими домислами та метафорами.
До прикладу, що знає більш-менш освічений українець про Коліївщину? Нині, у день уродин Шевченка, акурат годиться такий приклад. Так от, — більшість з наших сучасників скажуть вам про "Гайдамаки", про Ярему, освячені ножі, згадають навіть кілька поетичних рядків цього твору. Та навіть я у дитинстві гортав чудове ілюстроване видання "Гайдамаків" і затамувавши подих, слухав, як батько читає уголос мені, малому, незбагненну бувальщину тієї далекої війни. Це вже потім мені розповіли "чужі люде" про "національно-визвольний дух" поеми, а відтак я самотужки дізнавався про справжні обставини великого здвигу українства.
Але ж в основі залишився міф, — Шевченків міф тієї війни. І це, мабуть, найсуттєвіше, те, що залишається з людиною
назавжди…
Так і зараз. Поетична версія героїчного спротиву українців сучасній навалі сусідніх орків ще чекає свого автора, без сумніву, будуть написані цілі саги про нашу війну. Все буде попереду, але вже нині ми маємо перші міфологічні інтерпретації звитяг наших захисників, можливо, "приперчені" емоціями, здогадками та навіть "творчими домислами". І що, — це зле? Що, варто одразу кидатися спростовувати їх, вихолощуючи суть, зводячи метафоричну легенду до короткої сухої чиновницької доповіді? Гадаю, не варто і навіть шкідливо. Зрештою, мій улюблений Лєц висловився однозначно: "Творіть собі міфи. Боги розпочинали саме так...".
Поетична версія героїчного спротиву українців сучасній навалі сусідніх орків ще чекає свого автора, без сумніву, будуть написані цілі саги про нашу війну. Все буде попереду, але вже нині ми маємо перші міфологічні інтерпретації звитяг наших захисників, можливо, "приперчені" емоціями, здогадками та навіть "творчими домислами". І що, — це зле?
Скільки б офіційні речники не переконували нас у тому, що російський розвідувальний літак А-50 у Білорусі суттєво пошкодили не українські ССО, — у народі житиме і цей гарний міф про всюдисущих українських месників. Скільки б ми не відхрещувалися від причетності до ефектного усунення Дар'ї Дугіної минулого літа, — хіба не надихаючим та мотивуючим є міф про прототип українського Моссаду, про який "теоретики" починають розмову тільки зараз?
Зауважте, кожна спроба влади (а їх було немало) "зліпити" зручних їй "героїв" на кшталт "мата хари"-ескортниці, викликає іронію та гомеричний регіт, на відміну від тих легенд, які народжуються серед народу.
Так з'являються нові "Іліади" про невідомих зі щоденних зведень Генштабу героїв, що стримують цілі полки орків, так народжується великий епос великої війни, міфологізований, зате привабливий та мотиваційний
І хай фахівці скільки завгодно розповідають нам про "теоретичну неможливість" диверсії на Північних потоках, — звісно, — маючи на увазі справжню мету справжніх сценаристів цього "теракту", - українцям хочеться вірити у всесилля саме наших спецслужб. І вибухи та пожежі у далекій російській глибинці, куди не досягають ні наші безпілотники, ні ракети, — у суспільній уяві огортаються хай навіть нереальними, однак такими солодкими для змучених, вишарпаних нервів, деталями про самітників-месників з-під Боярки чи з Карпат.
Так з'являються нові "Іліади" про невідомих зі щоденних зведень Генштабу героїв, що стримують цілі полки орків, так
народжується великий епос великої війни, міфологізований, зате привабливий та мотиваційний. І "привид Києва" (який таки існує), і реальний захисник Зміїного разом зі своїм
крилатим висловом на адресу російського корабля, не були б настільки яскравими без дрібки фольклору.
Тому плекаймо міфи великої війни. Вони роблять нас сильнішими, бодай через причетність до нації новітніх спартанців та гайдамаків.
І, я переконаний, мине багато років, — і вони житимуть, інтерпретовані поетами та піснярами, — даючи розуміння нащадкам про ціну нашої Перемоги.
