Те, що ми звикли називати «державою», виявилося лише декорацією. Пострадянською оболонкою, за якою — порожнеча: відсутність відповідальності, сенсу, морального договору між владою та людьми.
Справжня держава — не набір статей Конституції, що жовтіють на сторінках офіційних збірників. Це — акт політичної волі, з якого починається новий світ. Ми цього акту не здійснили.
2022-й: відкрите вікно, яке зачинили зсередини
Того року нам випав шанс, якого не знала жодна попередня епоха. Шанс не просто перемогти у війні — а вперше заснувати державу по-справжньому:
не як територію з мапи, а як живу політичну реальність;
не як механізм чиновницьких печаток, а як духовно-політичний дім нації-громади.
Але замість фундаменту ми знову збудували фасад.
Ми отримали імітацію: згорнуті реформи, “воїнів” у чорних SUVах, закони, що узаконюють право на крадіжку.
Війна — дзеркало без прикрас
Війна зриває зі структур влади весь глянець, усю реформаторську косметику. Вона залишає голий каркас і ставить просте запитання: хто ми без пафосу і комфорту?
У цій війні стало видно: влада не стала державою. Вона стала окупаційною адміністрацією… для самої себе. Вона не проектує перемогу — вона креслить маршрути евакуації.
Це навіть не зрада. Це — архітектурна відсутність відповідальності. Як у 1918-му, як у 1991-му, як після Майдану — ми залишили стару систему, яка нічого не створює, лише споживає.
Чому ми не збудували дому
Бо не з’явився політичний суб’єкт, здатний узяти на себе тягар творення.
Ми мали армію, але не мали стратегії.
Мали волонтерів, але не мали політичної нації.
Мали народ, але не мали громадянства як обов’язку.
Мали вибори, але не мали влади народу.
Держава — це коли хтось каже: «Я відповідаю», а не «Я оформлю на дружину». Це коли посадовець — лише тимчасовий носій довіри, а не її власник. Ми цього не закріпили, бо не завершили емансипації — ні від Москви, ні від КДБ, ні від власного страху бути вільними.
Ті, що бояться не ворога, а свого народу
Сучасна верхівка — уламок колоніального класу, який вивчив наш гімн і нашу мову, але не пройшов катарсису відповідальності.
Вони не прагнуть перемоги — вони прагнуть статусу.
Війна для них — це інструмент збереження монополії, ширма для угод, канал для безповоротних мільярдів.
Вони не бояться Путіна. Вони бояться Майдану.
Не готуються до перемоги — готуються до капітуляції.
І країна, де президент може з-за кордону оголосити “переговори”, вже готується скласти зброю. Бо той, хто краде під час війни, точно знає: відповідальності не буде.
Історія трьох актів
Наші трагедії завжди мали три акти:
Атака. Оборона. Зрада.
Ми зраджені у 1918-му, у 1939-му, у 2010-му.
Сьогодні ми наближаємось до фіналу ще однієї драми.
Це може бути державне самогубство через “мирні угоди”.
Може бути розпад із перехідними адміністраціями.
Може бути окупація руками старих міністрів, що вже купують квитки в майбутню “дружню до Росії” Україну.
Вибір, який ми відкладаємо
Найбільша помилка — ми досі не сказали собі: або ми будуємо іншу державу, або все це марно.
Ми ховаємось за «не час» і «після перемоги». Але перемоги не буде без держави, здатної перемагати.
Нам не бракує хоробрості — нам бракує організації.
Або ми створюємо нову республіку з нуля, з обов’язковою відповідальністю і громадянством як службою, — або знову перетворимось на перехрестя чужих колон.
Заклик до українців
Цей шанс — останній. І він не в руках влади.
Він — у тих, хто не зламався, не продався і не перестав мріяти.
У тих, хто розуміє: після війни влада, Конституція, саме громадянство повинні бути іншими.
Або ми піднімаємось, або нас зітруть.
Держава будується дією, а кожен день мовчання — це цвях у домовину державності.
Час не вірити — час діяти.
Інакше ми втратимо все. Назавжди.
Слава Україні!
