Вона обслуговує мене на касі маркету. Хоча вже вечір - ще досить усміхнена, попри втому. Її місце якраз навпроти великих вхідних дверей, звідки й галас, і вітер з вулиці. Чомусь подумала, чи немає у них якоїсь градації, хто на якій касі сидить - можливо, комусь постійно дійстається більш затишне місце? Он, в куточку, на першій, де й покупців зазвичай менше. Жіночка не виглядає тою, яка здатна "вибити" собі кращі умови для роботи. Я не знаю, як це у них влаштовано, це лише мої припущення, бо не вперше бачу її саме тут, біля вхідних дверей.
- Сьогодні людей мало... Так тихо... Пакет вам потрібен? - питається українською, і та звучить настільки щиро, що в мене немає сумнівів - вона з області. Область наша розмовляє так лагідно, як наче теплою ковдрою огортає. Як наче кожна тобі рідна тітка чи бабуся.
- Ні, - хитаю головою, - а чого ж мало?
- Електричка ще не приїхала.
Відчувається, що балакуча, привітна, їй легко говорити з незнайомцями (балакати, як ми тут кажемо).
Це околиця міста. Подекуди ще щільний трафік поступово переходить в більш спокійний, автівки роз'їзджаються приватним сектором, а через дві зупинки тролейбуса вже й кінцева. Поряд руйнації - стара будівля якогось підприємства, яку не на часі відновлювати. Навпроти колись знесена російською авіабомбою (ще на початку 2022) частина п'ятиповерхівки. Зараз як новенька - відбудована, утеплена, пофарбована. Відбудована, але з тяжкою своєю історією, повз яку проїзджаєш і не можеш не згадати.
- То що, це звична для вечора річ? Людей колись, наче, тут було більше. Хоч є електричка, хоч ні?..
Я не звідси. Я проїздом. Але надто добре знаю цей район.
- Ой... Колись тут ТАКЕ було... - вона хмурить і без того посічене зморшками обличчя. У неї чорне коротке волосся, у формі огидної совкової стрижки (ось нащо, сонечки, нащо це совкове одоробло, ви ж всі однакові стаєте, як наче у вас після сорока років життя скінчилося?), тепер напівсиве. Руки людини, яка багато працює та навіть соромиться витрачати на себе час та гроші. Натруджені руки жіночки з області, у якої вдома, напевно, і город, і садок, і худоба. Ще й робота касиром тут, на околиці великого міста. Добра жіночка, якій ніколи язик не повернеться сказати "женщіна", бо цим принизив би її українську щирість. Ну не виглядають такі на "женщіну" - тільки на жіночку.
- Ви про війну? - в черзі за мною нікого немає. Беру свої покупки, але не поспішаю йти.
- О, так. Тут же всі магазини тоді закрилися. Ви уявляєте, СКІЛЬКИ людей тоді прийшли до нас, в ті перші дні? Тут такий галас стояв. Вони всі натовпом, все було забито людьми. І тут, і поряд, і за мною, і наді мною...
У мене своя історія про закриті магазини, і про величезні черги, я тоді і бензин шукала, і хліб, і ліки. У мене своя, а у неї - своя, хоча схожа. Ми всі тут були і є в одному човні. Але я шукала продукти - а вона сиділа й працювала на цій касі посеред кількатисячного (не менше) натовпу. І, можливо, коли кожен з нас шукав якусь опору під ногами, в психологічному сенсі, бо місто вже вибухало та горіло - для неї ця каса маленького "АТБ" стала острівцем звичного ритму життя. Напевно, я так думаю. Ця каса для неї щось більше - це квадратний метр простору, в її маленькій життєвій мушлі, який допоміг їй прожити найстрашніші часи. Вона за нього вчепилася, як за соломинку, і на ньому дожила до моменту, коли над Харковом вже не літають російські бомбардувальники.
Я побачу її знову. Напевно, скажу щось хороше, щоб у неї настрій піднявся. Маленькій українській жіночці, яка живе посеред бурхливої жорстокої війни...
