Сьогодні їхала вздовж поля з соняхами, і там обабіч дороги шмат землі зайнятий старими пнями, деревами, що давно впали та висохли. А це поле якогось аграрного бізнесу, і на ньому працюють люди. Як мурахи, засмаглі, привітні, на суржику вітаються (бо ж Харківщина)). Ці старі дерева прибирала техніка, щоб вирівняти поле. Щоб на цьому місці згодом виріс врожай.
І як наступна крапля - тільки що бачу відео, де йде бригада ЗСУ. По лісу, з величезними ялинками. Земля під ногами змішана з піском і хвоєю, і я на мить уявила себе там, щоб подумки відчути аромат хвойного лісу.
Ви бачили фото з дронів нашої землі, яка у вирвах від снарядів? Чорні діри на чорній землі. Вигорів врожай, випалений чорнозем. Кадри апокаліпсису.
І ось мені відчайдушно хочеться, нарешті, чистоти. Щоб вимести бруд за східний наш кордон, і байдуже, що там з ним далі буде. Вимести на смітник, до "людей", яким байдуже на землю. На ліс. На хвою, яку обожнюю. Вимести, прибрати, залікувати свої рани. Зашити розірвані душі. Зупинити гарячу кров, яка досі тече з отворів від снарядів. І нехай весь цей жах назавжди оселиться за східним нашим кордоном, а "люди", які там живуть, кричать і панікують. І щоб до нас не доносилось. І вітер в іншу сторону.
Бо байдуже.
Тепер.
