Доки під Бахмутом та Угледаром точаться криваві бої, в нас тут в тилу не вщухають свої бої, культурологічні.
Я бачу у стрічці багато обурень рішенням Могилянки заборонити російську мову, рішенням досить популістським, але втім логічним. Навряд чи вони мали на увазі заборону спілкування між студентами російською, гадаю, це стосувалося позалекційних університетських заходів — гуртків, студій і так далі. Вся ця активність в українських вишах аж до великої війни незбагненним чином продовжувалась російською мовою, а тепер не буде, і це цілком природньо.
Насправді, я дуже розумію ваші почуття, мої російськомовні друзі. Розумію, що втрачати привілеї дуже важко. Довгі роки ви були в українських містах "білими панами", вищою расою, ви зневажливо глузували з цих недолугих україномовних селюків, нас, і щоб мати хоч якісь кар'єрні перспективи, ми мали переходити на вашу, іноземну для нас мову. А тепер це саме змушені робити ви.
Я розумію, як це важко, тому що я була на вашому місці. У 2000-х та і в 2010-х роках журналіст не міг знайти собі роботи, якщо він не писав російською — і не лише в Харкові, а навіть і в Києві. Ми мали прикидатися російськомовними, щоб мати роботу, мати хоч якесь коло спілкування, і ми прикидалися, звісно.
Вам пощастило, що зараз ми хочемо не помсти, а лише справедливості. Права на навчання рідною мовою, на роботу рідною мовою.
Що ж робити вам, російськомовним людям, у всьому цьому українському ренесансі? По-перше, нічого страшного не відбувається — з побутового спілкування російська нікуди не зникає. Навпаки, в харківських супермаркетах, наприклад, всі настілки за війну розслабилися, що і не переходять на українську навіть з україномовними покупцями. Але мовою еліт, мовою офіційною поступово стане все ж таки українська. Тож тому, хто захоче робити хорошу кар'єру, доведеться її вивчити, але навряд чи хтось серйозно вимагатиме цього в охоронців супермаркетів.
Ніхто й ніколи не вимагатиме державної мови в особистому спілкуванні людей. Звісно, ви будете говорити рідною з батьками і дітьми, як і ми говорили українською зі своїми батьками, а на публіці, з чужими — російською. Усе це трапиться не відразу, тому ви звикните. Буде потреба вивчити — всі все вивчать. Я колись була свідком того, як людина, що запевняла мене, що їй дуже важко говорити українською, перейшла на найщирішу українську у телефонній розмові з замовником, бо йшлося про гроші. Я свого часу пройшла цей шлях навпаки, він не був аж надто важким для мене, тож не буде важким і для вас.
В Україні живе досить багато етнічних росіян, тож я добре розумію, що багатьом з вас хочеться зберегти свою культуру — свою мову, свої традиції, мамині колискові, ті ж таки пам'ятники Пушкіну.
Я зараз багатьох здивую, але я обома руками за те, щоб зберегти в Україні пам'ятники Пушкіну. Але не на центральних вулицях, а в певних місцях. Колись, коли війна скінчиться, російська імперія впаде, спільнота росіян в Україні матиме своє гідне представництво — таке саме, яке зараз має спільнота євреїв чи азербайджанців. Я хочу, щоб у вас були свої культурні центри, при цих культурних центрах — ваша російська церква, недільна школа. Там, у цих культурних центрах, і стоятимуть памятники Пушкіну, які позабирають з усіх центральних вулиць, там можна буде недільними вечорами збиратися, аби вивчати якісь російські народні промисли і читати вголос "Сказку о попе и работнике его Балде".
Я насправді мрію про те, щоб російська етнічна меншість посіла в Україні те шановане місце, яке посідають інші етнічні меншості, що мають повне право на вивчення своєї мови та культури. Все це скоро буде, гадаю, відразу після війни.
Але панівним класом, "білими гаспадами" ви тут більше ніколи не будете.
Просто змиріться з цим.
