У чому головна хиба так званого "плану Гончаренка"?
Він пропонує суспільству визначитися з тим, чим українці готові поступитися. Чим готові пожертвувати заради миру.
Власне кажучи, цим хибують й інші "плани миру", про які довелося почути.
Дискусія навколо можливих поступок росії задля досягнення миру точиться давно. Вона ділить українців на "патріотів" і "зрадників". Або ж, якщо комусь більше подобається, на "партію миру" і "партію війни".
Але чомусь українці старанно уникають дискусій, які домогли би з'ясувати, а де саме пролягає межа тих поступок, та сама сакральна "червона лінія", до якох ми в пошуках компромісу можемо відступити, а за яку в жодному разі - ні?
Можливо, нам просто лячно з нею визначитися, тверезо глянувши на речі?
Ще наприкінці 2022 року ми були переконані, що мир можливий тільки після повернення до кордонів 1991 року. Потім ми тихо змирилися з думкою, що Крим і 90% Донбасу втрачено. Потім - що й Херсонська та Запорізька область можуть стати розмінною монетою. Чотири роки тому "армія-мова-віра" були для українських патріотів святинею, а сьогодні народний депутат від найпатріотичнішої парламентської фракції переконує нас, що заради вищої цілі ці сакральні цінності можна каструвати.
А яка вона, ця вища ціль? Ми здатні її притомно сформулювати?
Якщо починати перемовини з ворогом з обіцянки поступок, не маючи суспільного консенсусу в тому, де межа компромісів, то чи не призведе це до сумних наслідків?
Принаймні від такого фіналу застерігав у своїй книзі "Стратегія конфлікту" Нобелівський лауреат Томас Шеллінг.
Побачивши нашу готовність до поступок, наш опонент у перемовинах неминуче намагатиметься "промацати" глибину цих поступок, з кожним раундом переговорів тиснучи все сильніше і сильніше - в даному випадку і "м'ясними штурмами", і економічною блокадою, і руйнуванням міст.
Поступившись одного разу, дуже легко вчинити те саме вдруге і втретє, здаючи позиції одну за одною.
Погодившись одного разу на "Мінські домовленості", ми, по суті, відкрили шлюзи для безперервного шантажу.
"Тактична" згода на ці домовленості, без наміру їх виконувати, про що потім наші політики вихвалялися, як про хитрість, яка дала можливість потягнути час - така згода, на думку Шелінга є найгіршим з можливих рішень. Вона дає підстави ворогу звинувачувати нас в брехливості і тероризувати вимогами додаткових гарантій.
***
Історія ХХ століття знає чимало подібних пасток, в які потрапляли шукачі компромісів.
Це й Франція Петена, коли старий маршал сподіваючись на мир з Гітлером, здавалося б, виторгував і звільнення мільйона полонених французьких солдат, і збереження флоту, і клаптик Франції з обмеженим суверенітетом. Але зрештою був обдурений і в першому, і в другому, і в третьому випадках.
Це й президенти Чехословаччини тих часів - Бенеш, який не ризикнув усупереч Мюнхенській змові дати наказ військам на опір німецькому вторгненню в Судети і втік за кордон, та його наступник - Еміл Гаха, який повірив, що цим усе закінчиться, і не зміг протистояти відторгненню Словаччини та перетворенню Чехії на протекторат Німеччини.
Погодившись віддати палець, треба бути готовим, що тобі відітнуть і руку.
***
Тому, перед тим, як іти на якісь компроміси (а перемовини про мир - це завжди компроміси) суспільство має визначитися щодо того вузького кола цінностей, якими українці не поступляться ніколи.
Не президент Зеленський, не влада мають визначитися, а суспільство в цілому - починаючи з головного олігарха і закінчуючи останнім бомжем.
Німецький соціолог Макс Вебер називав такі цінності "граничними". Оскільки необхідність захисту їх не потребує додаткової аргументації.
Втративши їх, ми втратимо можливість повернути й всі інші цінності.
Але заради цих "граничних цінностей" ми маємо бути готові поступитися всіма іншими.
***
Чи є такі в українців? Так! Їх багато. Але кожен з нас, кожна спільнота, кожна "бульбашки" має свою табель про ранги.
Для когось "граничною цінністю" є державність. А отже для її збереження доведеться жертвувати територією і тисячами людських життів.
Для інших найвищою цінністю є життя людей, близьких, чи й своє власне; і вони готові пожертвувати заради цього державним суверенітетом та й самою державністю.
Для когось граничною цінністю є згадані мова і віра - цей "хтось" охоче залишить "невдячну" Україну і житиме в мові й вірі та прищеплюватиме їх дітям десь в європейському чи американському екзилі.
Комусь цінніший - рідний дім і земля, оброблювана ще дідами-прадідами, і він готовий терпіти лиха в окупації, аби тільки дім не спалили шахедами і землю не довелося кидати напризволяще.
***
Коли Гончаренко та його однодумці кажуть, що треба домовлятися з росією, я не чую від них: яку "граничну" цінність вони збираються захищати, а якими цінностями розплатитися?
Так само й від тих, хто каже, що жодні перемовини з путіним не є можливими і треба підвищувати ставки у війні, не чутно прямої відповіді: а заради якої "граничної цінності" все це і коштом яких інших?
У мирні часи всі наші цінності можна сумістити. І нікого не образити.
Але у нашій війні з росією добитися, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі, як ви самі розумієте, неможливо.
Доведеться обирати. Обирати навіть тоді, коли здається, що вибору немає. Коли це вибір, метафорично кажучи, між тим, хто є ціннішим - матір чи батько? І встановлювати якийсь рейтинг чи ціннісну шкалу в цій ситуації нестерпно боляче.
Але війна в довгу змусить визначитися, побудувати для них "останню барикаду", на підступах до неї накреслити ту саму, сакральну "червону лінію", яку ніяк не можна дозволити перетнути ворогу.
І вже потім, визначившись з "граничною цінністю", можна порозмірковувати - чим українці готові за неї розплатитися.
Те, останнє, чим можемо поступитися, відрізавши "червоною лінією", те, що доведеться відривати від серця з кров'ю і гіркими сльозами, Шеллінг називає "остаточною поступкою". І це буде серйозна втрата, не "липова", не декларативна.
Але це - поступка, після якої жодних поступок від нас ворог уже не дочекається. Ніколи й за жодного перебігу подій. Без будь-яких обговорень. Без будь-якої ревізії. Без будь-яких "якби" чи " а може". Навіть під реальною загрозою застосування ядерної зброї, навіть якщо цю зброю ворог застосує.
І треба бути настільки впевненими, що ця поступка є дійсно "остаточною", щоб переконати в цьому і ворога.
Якщо супротивник, дійсно, схиляється до мирного вирішення конфлікту, він змириться з фактом і теж піде на компроміс.
Ну, а якщо продовжить тиск і залякування, значить просто блефує і тягне час.
І в такому разі українцям залишається один вихід - стояти за свою "граничну цінність" до кінця. І, залежно від того, що це за цінність, або вмерти за неї, або жити далі у ганьбі і сподіваннях на кращі часи.
***
Нідерландсько-ізраїльський історик і теоретик війни Мартін ван Кревельд описуючи в книзі "Трансформція війни" стан ізраїльського суспільства в переддень початку Шестиденної війни 1967 року, писав:
"Публічне проголошення Єгиптом, Сирією та Йорданією своїх цілей - назавжди покінчити з державою Ізраїль і знову розсіяти євреїв світом, зчинило страшенну паніку серед ізраїльтян. Ні в кого уже не було сумнівів, що другий Голокост є неминучим.
Однак з усвідомленням неминучості катастрофи і численних жертв. "наступив момент, пише ван Кревельд, коли очікуване число ізраїльських втрат стало нікому в Ізраїлі не цікавим; у той час як в парках Тель-Авіва проходили церемонії їх освячення, аби використати як масові кладовища, політика поступилася місцем бажанню народу продати своє життя якнайдорожче. У цей момент поняття «Ізраїль» і «війна» стали тотожніми. І це відчуття легкості самопожертви позбавило страху і дозволило отримати неочікувану для світу перемогу.”
Для ізраїльтян, вважає ван Кревельд, "граничною цінністю" в ті часи була держава Ізраїль, яку євреї колись втратили і про яку багато поколінь потім мріяли.
Це, дійсно, велика цінність. Очевидно, смерть держави була для євреїв Ізраїля страшнішою за власну смерть...
***
У фінляндського маршала Маннергейма, про якого згадував Гончаренко, граничною цінністю було саме існування фінів як народу.
Восени 1944 року в телеграмі Гітлеру він пояснював своє рішення піти на "ганебний мир" з СРСР: "Німеччина зможе пережити війну, навіть якщо доля не буде до неї прихильною. Для Великої Німеччини з її вісімдесятимільйонним населенням це буде важкий удар, але вона вистоїть. Що ж до чотиримільйонної Фінляндії, то її воєнна поразка означатиме, що націю буде стерто з лиця землі, а її державність — знищено".
Це рішення дорого коштувало фінам - за мир вони заплатили втратою великої частини території, майже 450 тисяч фінів (12% всього населення) змушені були залишити свої домівки і податися геть з відторгнутих Радянським союзом земель, ще 60 тисяч після Другої світової були депортовані окупантами в Архангельску область, Красноярський край і Комі АССР.
У Фінляндії забрали найкращі порти, роззброїли армію, розпустити добровольчі формування тероборони (шюцкор), змусили заборонити "націоналістичні" партії і громадські організаціі, власноруч притягнути до кримінальної відповідальності "всіх воєнних злочинців, винних у війні з СРСР" (тобто всіх фінських патріотів). А ще - встановити постійну квоту в уряді для проросійських комуністів, відмовитись від укладення будь-яких міжнародних договорів, які не сподобаються росії, натомість укласти договір з СРСР про кооперацію в сфері виробництва нових озброєнь...
Добре, що радянське рабство для фінів тривало лише 50 років. Для них, по згадках сучасників тих подій, то були півстоліття жаху й сорому. Свою "граничну цінність" вони зберегли дорогою ціною.
***
Чи захищав якусь "цінність" французький маршал Петен? Він вважав, що так.
На суді, який після війни виніс йому смертний вирок, старий і невиліковно хворий маршал ставив собі у заслугу те, що уклавши з Гітлером нищівне для французів перемир'я, "став щитом", який захистив від руйнувань собори, музеї, інші історичні й культурні пам'ятки Франції, не дав знищити бомбами Париж - колиску нації і європейської цивілізації загалом.
Він до кінця життя вірив, що майбутні покоління гідно оцінять цей його, Петена, мужній вчинок...
***
Я не знаю, яку граничну цінність оберуть українці, яке рішення ухвалять. І чи буде воно правильним. Я не маю морального права комусь щось радити.
Але яке би рішення не обрали, воно, на думку Шелінга, повинне мати силу заповідей, викарбуваних на скрижалях.
Тобто легітимізоване або підсумками плебісциту, або Законом, ухваленим конституційною більшістю ВР. А ще краще - окрім ВР ще й рішеннями місцевих рад.
І чим більше людей проголосує за ці рішення, тим менше ризику буде, що його потім визнають нелегітимним, якось "підправлять" чи дадуть задню.
Подібні документи Шелінг називає "обмежувальною декларацією", яка унеможливлює спроби перевести "граничні цінності" в разряд тих, якими можна торгуватися.
Окрім того, що вони продемонструють в очах ворога єдність суспільства, породять у нього сумніви в здатності залякати чи спокусити, вони стануть запобіжником від громадянської війни, коли частина українців виставлятиме на торги одні цінності, а решта - інші...
***
От, коли матимемо консенсус з приводу "граничних цінностей", "остаточних поступок", "обмежувальних декларацій", підкріпимо його волею і відповідальністю, тоді й можна буде говорити про якусь мету перемовин...
***
"Війна це не спортивні змагання і її мета - не перемога над ворогом, писав Шелінг.- Мета завжди одна - виграш відносно власної системи цінностей". Так собі й запишемо
