Після того, як впродовж року мені вдавалося ловко петляти від ковіду, я вирішила, що буду вакцинуватись за першої можливості, ну ібо да. Як тільки в Україну потрапила вакцина, і стало відомо про можливість щепитись залишковими дозами (бо на самому початку дійсно була шалена кількість відмов всередині першочергових груп), я почала активно ворушити дупою в напрямку мети.
По-перше, поставила собі Дію в телефон і там записалась в чергу. По-друге, знайшла інформацію стосовно можливості щеплення нев’їбенних блогерів і громадських діячів на сайті ХОДА, заповнила електронну форму там. По-третє, зателефонувала сімейному лікарю і попросила мене записати на випадок, якщо хтось раптом відмовиться, а тут вже записана я, така красіва. Лікарка була дуже здивована, мушу зазначити, звідки я взагалі взялась така підкована, бо я в неї була вперше тоді, коли підписувала декларацію, власне і востаннє. І тут раптом отаке.
Дуже швидко я зрозуміла, що дію від Дії очікувати не варто, знесла той богомєрзкій додаток нафіг. В якості нев’їбенного блогіра я ХОДА не зацікавила від слова взагалі, я канєш крепко запам’ятаю цей неприємний момент і затаю. Залишався, по суті, лише варіант з сімейним лікарем.
Але час плинув (записалась я більше місяця тому), мені ніхто не телефонував, я теж зайвий раз не нав’язувалась, тому вже почала втрачати надію. Тим більше, що за цей час я дізналась, що в наші єбеня ще не потрапило жодної дози вакцини. Так, я знайшла на інтерактивній карті РНБО свій населений пункт, там знайшла місце, яке було назване «Місцем стаціонарного щеплення проти ковід», зателефонувала туди і знову увігнала медпрацівників в піднесений стан своєю непритаманною для пересічних жителів нашого населеного пункту обізнаністю.
— Так, це пункт щеплень. А від чого ви хочете щепитись, женщіна? Від кооооовіду? Ахахахахаха, слиш Зоя, тут від ковіду хоче женщіна прівівацця, прикинь! Женщіна, в нас немає вакцини. Зовсім. Жодного щеплення ще не було. Коли буде не знаємо. На лінії оставацця не обов’язково, бо ви будете стіко ждать, що замерзнете нафіг, ночі зараз холодні.
Ну приблизно отака розмова відбулась у мене десь днів десять тому, отже, повторюсь, надію я майже втратила, розслабила булки і чекала можливості комерційної вакцинації десь за кордоном.
Аж раптом позавчора мені телефонує сімейна лікарка і питає, чи ми з хазбіндом не передумали за цей час і чи готові 15 квітня зранку прибути і ширнутись дозою, бо псс, псс, у нас єсць?
Крч відсьогодні ми з чоловіком вже чіпірувані. Не обійшлося без пригод, бо я взагалі дуже весела дєвучька і без пригод не вмію, це ж дуже нудно. Після того, як поговорила з лікаркою позавчора, в мені раптом сколихнулось медичне минуле, бо, як кажуть, медичний досвід обтяжує анамнез. А якщо перекласти на доступну мову, то я почала прокручувати в голові усі можливі побочки (ключове слово — УСІ) і всерйоз роздумувати, чи варто брати з собою на щеплення адреналін і кортикостероїди в ампулах на випадок анафілаксії, чи може одразу в шприці, щоб не витрачати там час.
Ну це просто щоб ви розуміли, якого штибу думки бродили в моїй неспокійній голові і приблизно уявили, в якому урочистому стані я прибула зранку на вакцинацію. Ще й до всього не встигла поїсти, ну як не встигла, я зранку взагалі не їм. Запхнула в себе лише два шматочки шоколаду.
Тому коли хвилин через п’ять після ін’єкції я відчула дзвін у вухах, ватні ноги і запаморочення, я ніхуя не здивувалась, а от медпрацівники — очінь. Вони одразу перестали нудьгувати, прийшли в тонус і почали бігати навколо мене і махати крилами. Я біліла і загадково посміхалась, як ота ваша Джоконда.
Виявилось, що нашатирний спирт десь в сусідньому кабінеті (тому наступного разу піду зі своїм), а тиск у мене красівий — 90/50. При цьому пульс як у космонавта, 67 ударів на хвилину. Крч я намутила собі міцного чаю, лягла на кушетку, задерла ноги вище голови і почала вести світські бесіди. Зі мною охоче розмовляли, бо треба ж зробити так, щоб ця удівітєльна кобіта в татухах не здохла просто на топчані і вшилась додому з нормальним тиском.
Хазбінд сидів поряд на стільчику і незворушно втичив у смартфон. Це дало надію медпрацівникам на те, що не все так погано складається, раз дядько у цієї тьотькі такий спокійний, не плаче, не трясе тьотьку за плечі і не кричить stay with me.
За той час, що я лежала, вдалось з’ясувати, що доз на весь наш населений пункт прийшло аж 100 (сто), призначені вони для пацієнтів 80+, з них дали згоду на вакцинацію не більше десятка. Тому лікарі почали телефонувати тим, хто записувався в чергу. Звідси висновок — телефонуйте і записуйтесь, бо це ваш шанс, причому реальний, навіть якщо це буде не миттєво. Якщо не стукати, то вам і не відкриють.
Зараз я лежу в одіялках, з усіх неприємних симптомів маю важку голову, неповороткі думки і мені весь час холодно. Але власне тому, що я мерзну сдєцтва, то якось практично і не звертаю уваги. А, ще весь час хочеться спати, тож я вже гарненько виспалась, прокинулась і зараз вам натарабанила ось цей лонгрід.
У чоловіка з симтомів на даний момент аж ніхуя, тому він бігає навколо з дровами і робить мені Ташкент.
