Є дві України. Але проблема не в тому, що вони різні. Проблема в тому, що одна з них вмирає, а друга — встигає оформити виїзд.
Перша Україна.
Це окопи, похорони, обгорілі трансформатори, волонтерські збори «на все», нескінченні дрони «в борг у майбутнього», лікарні, які тримаються на скотчі й людській люті. Це країна, де ти не маєш «опції» вийти з сюжету, коли тобі страшно або незручно. Тут ти або тримаєш лінію, або провалюєшся в прірву.
Друга Україна.
Це Україна евакуаційних коридорів, де головна професія — «бути своїм».
Де «законні підстави» працюють як пароль.
Де VIP-логістика існує не для фронту і не для критичної інфраструктури, а для вузького кола, яке живе з переконанням, що війна — це для інших, а державність — це сервіс.
І от у цій другій Україні знову спрацював знайомий рефлекс:
коли запахло відповідальністю — система почала евакуювати своїх.
Сьогодні в публічному полі з’явилася історія про можливий виїзд за кордон «Юзіка» — Юрія Корявченкова, депутата, який прийшов у Верховну Раду не як носій державного мислення, а як продукт телевізійного продакшену.
Частина повідомлень стверджує: виїзд міг статися 27 грудня, на тлі гучних дій антикорупційних органів щодо парламентської організованої групи. Частина — заперечує це. Окремо звучить, що підозру йому нібито не вручали.
Факт виїзду саме Корявченкова — публічно суперечливий. Але в цьому й трагедія.
Бо навіть коли факт не доведений, підозра звучить правдоподібно, як прогноз погоди.
Тому що в країні вже виробився інший факт — факт політичної культури: у критичний момент суспільство більше не питає «чи буде відповідальність?», суспільство автоматично питає: «хто встигне?»
Оце слово — «встигне» — стало українським політичним діагнозом. Бо в нас втеча — не ексцес, а жанр. Не випадковість, а функція. Не сором, а алгоритм.
І цей алгоритм має конкретні риси.
Його обличчя — орбіта «Кварталу», яка давно перестала бути просто шоу і перетворилася на касту доступу. Доступу до посад, рішень, потоків і, що найважливіше, до безкарності.
Це не «люди Зеленського» у романтичному сенсі.
Це побутова мафіозність, замаскована під «команду», яка обслуговує себе під прикриттям війни.
Хочете механіку? Ось вона — брудна, проста, без лірики.
Коли журналісти повідомляли, що один із найближчих до цієї орбіти фігур виїхав з країни вночі — буквально перед слідчими діями — країна спершу ковтнула.
Потім побачила санкції.
Потім побачила розшук.
А потім почула те, що добиває остаточно: «виїзд був законний».
Не «ми розберемося, чому ключовий персонаж зникає в момент дій правоохоронців».
Не «ми перекриємо лазівки, бо це підриває державу».
Ні.
Держава — в особі відповідальних інституцій — фактично сказала: все нормально, система працює.
Просто вона працює не для вас.
Це і є момент, коли республіка гине не від ракет.
Республіка гине від холодного формулювання «законно». Бо «законно» в цій моделі означає: у нас є два правові режими.
Один — для суспільства, яке воює.
Другий — для елітарного кола, яке «знає, як правильно».
Уявіть собі моральний масштаб цього цинізму.
У країні, де тисячі людей не можуть нормально жити з родинами, бачити дітей, планувати життя, обирати роботу, де чоловік часто існує в режимі «постійного ризику» — з’являється привілейована група, для якої війна не є тотальною.
Бо в них є «правильний документ», «правильний статус», «правильні двері» і «правильний час».
Тепер накладіть на це 27 грудня — інформацію про парламентську організовану групу, про підозри депутатам, про скандал довкола перешкоджання слідчим діям. І в цей же день в ефір заходить тема: «а він уже за кордоном чи ще тут?»
Це не просто новина.
Це вирок системі.
Це момент, коли навіть непідтверджена інформація працює як правда, бо вона вписується в доведений досвідом шаблон.
І отут треба сказати головне, без дипломатії:
Влада Зеленського морально не здатна залишатися поруч із країною.
Вона може залишатися:
Поруч із камерою.
Поруч із образом.
Поруч із картинкою.
Поруч із правильно написаним сценарієм.
Але поруч із реальною країною — окопною, темною, виснаженою — вона системно не витримує.
Бо ця влада формувалася не як державницький проєкт, а як продакшен: з друзями, партнерами, менеджерами лояльності, «своїми людьми», «своїми каналами», «своїми рішеннями».
У продакшені головне — не істина, а контроль кадру.
Не відповідальність, а управління ризиками.
Не закон, а вміння обійти.
І коли ризик стає кримінальним або політичним, продакшен робить те, що вміє: евакуацію, «антикриз», перемикання уваги і, за потреби, фізичний вихід із локації.
Ось чому феномен «Юзіка» такий смердючий.
Не тому, що людина з шоу стала депутатом — Україна переживала і не такі приниження.
А тому, що цей феномен символізує момент, коли суспільству продали хибну ідею:
державою можна керувати як гумористичним шоу.
У шоу, якщо провалився номер — можна жартом закрити паузу.
У державі, якщо провалився курс — закриваються міста.
У шоу, якщо глядач обурений — можна змінити сценарій.
У державі, якщо народ обурений — з’являється спокуса його придушити.
У шоу, якщо стає небезпечно — є чорний вихід.
У країни чорного виходу немає.
Тепер — про «ціну дурості народу».
Так, ми помилилися.
Так, багато хто сприйняв вибори як кастинг.
Так, країна заплатила за легковажність.
Але це не знімає провини з тих, хто, отримавши владу, не подорослішав, не виріс в інституцію, не поставив правила вище «своїх», а навпаки — перетворив державу на клуб доступу.
Народ може помилитися.
Але влада зобов’язана будувати запобіжники від власної деградації. Якщо запобіжники не побудовані — значить, деградація була вбудованою метою, а не випадковістю.
І тепер ми платимо за це найстрашнішим: не тільки грошима, не тільки краденими ресурсами, не тільки «відкатами« в енергетиці чи на відбудові. Ми платимо руйнацією довіри, яка тримає державу міцніше за бетон.
Коли громадянин бачить, що у критичний момент «свої» мають коридор на безпеку, а він має тільки «обов’язок», — він робить простий висновок: держава не є спільною.
Вона є приватною.
А приватна держава не може виграти війну на виснаження. Бо війна виграється не тільки зброєю. Війна виграється відчуттям справедливості, що правила однакові, що керівництво не втече, що верх не живе інакше, ніж низ.
У нас усе навпаки.
Перше.
У нас уже сформувався національний рефлекс: коли чуємо про слідчі дії проти «верхів», перша думка — не «чи доведуть», а «хто встигне виїхати».
І це — не «зрада».
Це — холодна соціологія доведена практикою.
У резонансних кейсах держава зобов’язана швидко і прозоро знімати двозначність: перетинав кордон чи ні, на якій підставі, які запобіжники застосовано.
Туман — це кисень для касти.
Друге.
«Встигнути» має стати неможливим.
Якщо система щоразу дозволяє ключовим фігурантам опинятися поза досяжністю — це не «випадковість», це інституційна неспроможність або співучасть. І її треба ламати процедурами, обмеженнями і реальними запобіжними механізмами, а не заявами.
Третє.
Санкції й розшук мають означати не заголовки, а наслідки.
Бо інакше це просто театр.
А театр ми вже бачили.
Ми його навіть обрали.
Більше не треба.
Четверте — головне.
Жодних «своїх» у державі під час війни.
Немає «своїх» для корупції, для втечі, для привілею.
Бо як тільки «свої» з’являються, країна перестає бути республікою і стає плантацією: одні платять кров’ю, інші — оформлюють довідки.
Мені не потрібно знати, де фізично перебуває сьогодні «Юзік», щоб знати правду про систему. Бо система вже дала відповідь раніше:
Вона вміє евакуювати своїх, коли загоряється.
Вона робить це тихо, юридично пристойно, паперово бездоганно.
І морально — як завжди: ницо.
Україна заплатила надвисоку ціну за експеримент «блазень у кріслі державника».
Але найстрашніше — ми досі платимо не за минуле, а за теперішнє: за продовження цієї логіки, за касту, за коридори, за «законно», за втечу як професійну навичку.
І якщо ми не зламаємо цю логіку зараз, наступна новина буде ще простішою: не «хтось виїхав», а «країну здали».
Бо там, де верх готує валізи, низ завжди готує труни.
