Я не часто користуюся громадським транспортом, але достатньо, щоб помітити одну річ.
Суми — місто, де статистика показує 86% населення як етнічних українців.
Проте у 90-х більшість (ну десь 80%) говорило в маршрутках:
- здєлайтє астановачку.
І це при тому, що в 300 тисячних Сумах у 50-х проживало менше 60 тисяч жителів. І усі понаєхавшиє — 1-2 покоління як від сохи.
Уже в 2000х десь 60/40 було.
Але з перевагою на “здєлайтє”.
Причому це “здєлайтє астановачку” було з таким сироватським акцентом, що вуха різало.
Після Майдану Гідності нарешті української мови в громадському транспорті стало більше.
На 2021 рік — десь навскидочку 70/30 на користь української.
А вже зараз па-рускі говорять в маршрутках можливо лише 10-15%.
Але!
В категорії “малолєткі” — російською говорять більшість. Ну от щоб ви розуміли:
в сумах між собою на жуткам рускам язикє говорять більшість старшокласників.
Я чому пишу.
Тому що випадково почув, як купка дівчат підлітків, двоє з яких з мого двору і точно!!! з україномовних сімей (я ж знаю) — між собою щебечуть на общєпанатнам.
Хоча мені їх щебіт як каркання.
Мене захлеснуло і я їх спитав:
- скільки ще має загинути на фронті воїнів, щоб ви перестали соромитися мови своїх батьків?
Дівчата прискорислися — не відповівши.
А я собі думаю:
ну добре в 90-х. Намагалися говрити парускі, щоб бува хто не подумав, що дівчина із села.
Але зараз?
І це при тому, що з батьками-бабусями точно говорять українською.
А як тільки зберуться втрьох-вчотирьох — ламають язики і корчать з себе тургєнєвскіх дєвушек.
Я не знаю, як це відбувається і чому. Хто тут не допрацьовує: сім’я, школа чи все суспільство?
І як нам зламати оцю підліткову субкультуру, в якій досі вважається за необхідне говорити мовою ворога?
