Московитський імперіалізм ще заразніший, ніж перші штами ковіду: тільки-но типовий російський інтелектуал приміряє на себе політичну мантію — він одразу починає марити «на великодержавному» та грати на струнах російської душі улюблену мантру про "велич РФ". Виміняні нещодавно кремлем дисиденти — тому не виняток.
Ілля Яшин — після смерті Навального — практично вже коронований на лідера російської опозиції. Разом з Владіміром Кара-Мурзою та Андрєєм Півоваровим — одразу після звільнення — вони провели в Бонні пресуху, де фактично зреклися багатьох своїх слів, за які свого часу путінський режим "впаяв" по державній зраді.
Упродовж двох годин політемігранти жодного разу не згадали про злочини кремлівського режиму, про необхідність звільнення українських полонених, від них не прозвучало ні моральної підтримки України, ні вимог повернути викрадених українських дітей додому.
Яшин спершу називав війну в Україні «конфліктом», урегулювання якого призведе до політичної амністії в РФ. Пізніше слово "війна" вилетіло з його уст, але в контексті, що вона однаково вбиває і українців, і «нашу країну», ніби можна порівняти знищення багатьох українських міст і сіл і економічну деградацію московії.
Особливо «трійця» відбілювала глибинний російський нарід. «Це війна не РФ, а путіна», — Кара-Мурза. «Помилково асоціювати людей в РФ з тією політикою, яку вона сповідує», — Півоваров… Ага, це як у класика — думка народу може відрізнятися від його точки зору. І відповідно, кажуть дисиденти, санкції мають бути не масовими, а точковими — лише проти панівної верхівки.
Проте як виграти війну проти кремля з «точковими санкціями», опозиціонери не сказали. Вони взагалі не говорили про перемогу над путіним, а затягнули популярну останнім часом думку в РФ про перемирʼя та перемовини, — більшість путінологових виступають саме за цей сценарій. Відповідно новоявлені лідери опозиції не придумали нічого кращого, ніж з цією думкою солідаризуватися.
Щоправда, вже через день-другий Яшин і Кара-Мурза виправилися, хором заявивши в різних інтервʼю, що «путін повинен програти», але то вже було, як казала моя бабуся, в свинячий голос.
Російський інтелектуал може думати розсудливо, лише сидячи в тиші власного кабінету. Та як тільки під ним зʼявляється трибуна, він одразу пнеться вхопитися за прихильність скрєпного люду: опозиціонери прагнуть звільнити народ від путіна, а не від імперського гену.
Цим страждає значна частина внутрішніх ворогів путіна: восени 2014-го центральна особа російської опозиції Алєксєй Навальний заявив, що Крим «де-факто російський»: «Це що, бутерброд із ковбасою, щоб його туди-сюди повертати?". Переслідуваний кремлем Михайло Ходорковський на запитання, чи повернув би він Крим, написав: «Відповідаю прямо: я – ні».
Зараз т.зв. російська опозиція вимушена проявити особливу чутливість до «очікувань народу», бо кремлівська диктатура посилює позиції російських націоналістів, які значно спорідненіші та зрозуміліші глибинному народу, ніж усілякі там «яшини та кара з мурзою». Відтак політеміграція дедалі ретельніше заносить ідеологічну дупу своєму потенційному електоратові.
Поки що оті всі звільнені «державні зрадники» виглядають подушкою безпеки російського імперіалізму і прагнуть покарати лише одну персону, не говорячи про відповідальність усіх причетних, про справедливі санкції, про репарації, про очищення країни від пропаганди та всіх Z-патріотів. І загалом — про відповідальність «узкого» народу, який, власне, і формує сьогодні запит на отой весь ідеологічний треш. Так, під впливом телевізора, але то дуже слабкий виправдувальний чинник.
