"Зеленський – найкращий президент і тепер найкраща влада, бо вона підійшла до краю існування жорсткої держави". Висновок Андрія Баумейстера – сучасного українського філософа, озвучений ним під час дискусії про вітчизняні еліти на одному з поважних інтернет-ресурсів, без сумніву, може шокувати. "Зеленський – найкращий президент" – з розряду оксюморонів, нонсенсів, причому дещо вульгарного штибу. Зе!влада – найкраща – з тієї ж парафії.
Але це так здається лише на перший погляд, коли слова адекватного й дуже поміркованого філософа вирвати з контексту. Якщо ж накласти лекало фрази Баумейстера на українську дійсність, особливо розширивши його висновок словами "бо вона (влада. – Авт.) підійшла до краю існування жорсткої держави", то враження будуть зовсім інші.
На моє переконання, Зеленський справді є закономірним результатом 30-річного розвитку українського суспільства, глибоко травмованого й досі не одужалого від фактично тектонічного розламу світоглядів та життєвих практик, спричиненого крахом СРСР. Третину століття ми волочимо на раменах цей спадок, і лише зовсім незначна частка громадян змогла дати собі раду з посттравматичним синдромом. Йдеться про тих, хто знайшов у собі сили не скаржитися на життя, не чекати манни небесної від держави, водночас проклинаючи її за "байдужість", "безсердечність" чи "жорстокість", а стати самодостатньою особистістю, здатною власноруч вирішувати, як жити, що цінувати, а що відкинути.
Коли беруться пояснювати феномен перемоги Зеленського півтора року тому "втомою від війни", "торгівлею на крові" чи ще якимись спрощеними до неможливості категоріями, я можу визнати рацію лише в одному. Більшість громадян (громадянами їх називатимемо умовно, радше, це обивателі) справді втомилися. Але не від викликів війни, не від вигаданих політтехнологами трюків зі "свинарчуками", "мальдівами" тощо. Ці люди втомилися від непосильної ноші пострадянських звичок і надій, від 30-літнього очікування патерналістського режиму, який одним порухом пальця поверне їм і ковбасу за 2,20, і твердий оклад в 120 рублів, і дармову (дарма, що даремну) медицину, і ще цілий міх совєтських "принад" зі сумнівною "стабільністю" вкупі.
За тридцять років української незалежності серед владної "еліти" не знайшлося жодного відважного і сильного політика, який пішов би на самовбивчий крок, заявивши на весь голос – повернення до часів "розвинутого соціалізму" не буде. Не було серед них умовного "Рузвельта" з "Новим курсом" (тимошенківські компіляції, які, однак, не дали їй бажаного результату на минулих виборах, не беремо до уваги, позаяк це спекулятивний плагіат), не знайшлося такого ж умовного "Черчилля" з його невтішною, але реалістичною обіцянкою "Blood, toil, tears, and sweat" ("Кров, важка праця, сльози і піт"). Уся наша еліта, за поодиноким винятком Петра Порошенка, якого змусила стати відвертим реальність війни з віковічним і стократ потужнішим ворогом, – отож, ті, хто мав би бути чесним перед собою і перед тими, хто вручав їм країну, воліли обіцяти лише "рай" совкового зразка – пенсії, стипендії, дармові тарифи… Хоча цілком розуміли і несосвітенність власних обіцянок, і те, що совєтський "парадиз" – це солодка ілюзія, казочка для бідних.
У цьому сенсі Зеленський і справді "найкращий президент". Бо, по-перше, як особистість є носієм усіх мерзотних, нікчемних і давно забутих самодостатніми українцями рис совка, по-друге, упродовж багатьох літ сценічної діяльності він спекулював на вадах і травмах співвітчизників, заробляючи на цьому гроші як комік, по-третє, у його свідомості ідеал України – це УРСР версії 2.0, тобто підлеглої, напівколоніальної окраїни Росії з цілком прикладною і зрозумілою для обивателя ідеологією "какойразніци", денаціоналізації і "пофігізму".
Це президент – справді "найкращий" тим, що унаочнив багатьом закономірний крах політичних практик дотеперішніх владних еліт, що вивершив до рівня абсурду пострадянський популізм і корупцію, що найрельєфніше продемонстрував живучіть "малоросійства" з його угодовством, лицемірством, колаборацією і вдаваним шароварним патріотизмом.
З огляду на останнє, сумнівним виглядає твердження Андрія Баумейстера про "край існування жорсткої держави". Бо якщо малоросійство пережило сотню літ, то навряд чи його адепти (серед них і "найкращий президент"), образно кажучи, здадуться без бою. Попри майже необмежений арсенал силових інструментів для утримання влади, Зе!режим має у своєму розпорядженні новітні "ґаджети", що приваблюють невибагливу публіку, заколисують її убогими фантазіями, плекають власні безпідставні самооцінки, формують кумирів. "Публічна політика теж стає формою розваг, шоу-бізнесу, – написала з цього приводу Оксана Забужко. – Це і є той новий тоталітаризм, який вже більше гаксліанський, аніж орвеллівський. Він, на превеликий жаль, і формує реальність 21 століття, в якому жити вже новому поколінню, з приводу чого я можу висловити йому свої співчуття".
