Друга половина минулого століття була епохою конкуренції ринку та авторитарних планових систем. Якщо 1991 рік і зумів поставити якусь крапку, то лише в питанні ефективності адміністративної економіки. Відтоді все змінилося.
Відтепер диктатури воліють бути ринковими. Автократії навчилися не воювати з бізнесом, а підпорядковувати його своїм завданням. Права людини вже не сприймаються як перепустка у світ споживчого достатку. Демократія не служить воротами в царство іномарок і айфонів. Обивателю більше не пропонують обирати між «джинсами» і «державною величчю». Відтепер усе це доступно йому в межах єдиної пакетної пропозиції. Джинси окремо. Права людини окремо.
У результаті нова лінія протистояння пролягає між ринковими демократіями та ринковими диктатурами. Війна не розвернула Росію в бік націоналізації та державного розподілу. Китай продовжує бути конкурентом Заходу не тільки у військовій сфері, а й в економічній. На цьому тлі Північна Корея залишається пам’ятником мертвому ХХ століттю — і судити за нею про сучасні диктатури було б наївно.
Якщо ми програємо, світ отримає сигнал, що ринкові демократії справляються гірше, ніж ринкові диктатури. Що змінюваність влади і права людини — погана підмога під час війни. Що свобода слова і політична конкуренція ведуть до програшу під час криз. Світ отримає сигнал, що сильна рука — найкращий рецепт для перемоги країни. Що незалежність гілок влади — рудимент ХХ століття. Що партійна різноголосиця здатна так-сяк працювати під час миру, але тільки шкодить під час воєнних катаклізмів.
Найрізноманітніші країни зможуть зробити висновки з українського досвіду. Прихильники ходіння строєм дістануть потужний аргумент на свою користь. Сценарії «порятунок демократії» та «порятунок нації» опиняться розведеними по різні боки барикад, і кожне суспільство самостійно обиратиме для себе пріоритет. Якщо 1991 року свобода взяла гору над тираніями, то тепер оновлені тиранії почнуть доводити, що програли вони не свободі, а всього лише ринку. І що ринок чудово уживається в одному пакеті із «сильною рукою».
А ще наша боротьба визначить, чи працює цинізм як інструмент зовнішньої політики. Цинізм — це ж не тільки невіра в ідеали. На додачу це ще й переконаність у тому, що інші в ці ідеали теж не вірять, а всього лише прикидаються. А тому просто зараз світ отримує відповідь — наскільки перспективно в сучасній реальності бути Віктором Орбаном.
Якщо модель поведінки Угорщини в умовах війни принесе їй вигоду, то що зупинить інші країни від спроб копіювати цю формулу? Якщо ти займаєшся шантажем у ситуації, коли твій сусід стікає кров’ю, і ця політика приносить тобі бонуси, то що завадить появі нових адептів цієї стратегії? Якщо з’ясується, що егоїзм вигідніший за солідарність, а цинізм ефективніший за цінності, то чому політики в інших країнах мають відмовлятися від аналогічної тактики? Якщо «бути Європою» — це про географію, а не про принципи, то тоді багато хто може вирішити, що є сенс обмежитися однією лише географією.
А ще наша війна — це тест на спроможність робити висновки. Довгі роки Європа звикала жити під парасолькою безпеки, яку тримають над нею Сполучені Штати. Звикала вважати, що вступ до Північноатлантичного альянсу — на кшталт того, що поставити квартиру на сигналізацію. Що в разі біди прийде хтось зовнішній і наведе лад. Що можна скорочувати армійські витрати, закривати військові заводи й перетворювати власні збройні сили на бонсай-армії.
Європа робила все, що до війни робила й Україна, — і тепер може на власні очі спостерігати за тим, який вигляд мають наслідки. Але що робитимуть наші західні сусіди, якщо завтра американський виборець вирішить проголосувати за ізоляціонізм? Який їхній план, якщо через рік їм самим доведеться забезпечувати свою оборону? Як вони реагуватимуть, якщо новий глобальний виток насильства перестане бути сюжетом самих лише фантастичних романів?
Наша війна — не тільки наша. Це рольова модель і попередження. Це зразок для наслідування і приклад для запозичення. Її підсумок дасть можливість кожному зробити власні висновки. І якщо хтось вважає, що фінал протистояння визначить лише нашу долю, — він помиляється.
