Протягом останнього тижня я багато чув про «розколоте суспільство», про «розбрат між армією і владою» і навіть про «синдром опущених рук». Я багато чув – бо я нічого подібного не бачив. Реальність солдата-інструктора сильно відрізняється від реальності пересічного громадянина. З одного боку ти бачиш чимало вояків з різних бойових бригад і з’єднань. Спілкуєшся з ними.
Ні в кому я не побачив «розколотого суспільства» чи-то «опущених рук». Для нас, людей в пікселі, не змінилося НІЧОГО. Ми багато працювали раніше. Ми багато працюємо зараз. Чи можемо працювати більше? Можемо – але ненадовго, з гарантованим обвалом невдовзі. Бо й так працюємо на межі. Готуємо, навчаємо, випускаємо.
Я не побачив «розколотого суспільства» чи «опущених рук» у побратимів, які на фронті. У них таке саме як у нас. Вони вкалують. Не з тою інтенсивністю як ми – це правда. Але у них стріляють.
Серед моїх побратимів – прибічники Зеленського, Порошенка, інших політиків. Спілкуватися нам це не заважає. Ми воюємо, воюємо за Україну – мене мало цікавить хто саме підтримує мене вогнем і буде витягувати поранених. Мене мало цікавить якій політичній силі співчуває мій курсант – мене цікавить виключно лише як він літає.
До речі. Я не чув ЖОДНОГО поганого слова на адреси Залужного або Наєва. Повторюю – жодного. Не виключаю, звісно, що хтось їх ненавидить так, що аж їсти не може. Я таких не зустрічав. Правда – така.
Зате я чув реакцію на статтю Залужного. Приблизно таку: «Ну нарешті, хтось правду сказав!»
Так, я чув про що говорять ЗМІ. Так, я чув уже припущення що війна іде до заморозки та до становища «підконтрольні території приймають в НАТО, а всі інші…» Мені було сумно. Але.
Я вірю своїм командирам. Я вірю головнокомандувачу. Я можу зробити щось, аби наблизити перемогу? Звісно можу – я маю для цього робити те що роблю. Щодня. Мушу працювати. Готувати і навчати. Лагодити техніку для навчання. Навчати більше і більш якісно. Мушу робити це щодня. Це єдиний шлях. Інакше – не буває.
Як би там не розповідали про «розкол суспільства» і «стан опущених рук», я бачу в армії зовсім інші настрої. Я бачу холодну спокійну готовність гирувати. Так, усвідомлення, що майбутнє незрозуміле. Так, відчуття що війна ще надовго і що піксельна форма на нас лишатиметься роками. Але…
Крім наших бажань, існує ще відчуття обов’язку. Перед Батьківщиною. Перед земляками, яких ми захищаємо. Треба працювати. Треба воювати. Якщо не ми – то ніхто. Якщо не ми – то наші діти за якийсь час. Знову, в умовах коли про вторгнення нас попереджатиме весь Захід, але воно станеться несподівано.
Зараз треба працювати. Зараз, у першу чергу – перемога. А як не перемога – то максимум того, що ми можемо утримати та звільнити. Хоча я оптиміст, я й зараз вірю у перелом у війні. Ніхто крім нас не зробить цю роботу – і ми її зробимо.
А потім ми повернемося. І почнемо ставити питання. Багато питань. Дуже неприємних. Ми зажадаємо відповідей.
Не сумнівайтеся.
