От скажіть, на цій світлині точно український міністр? Навіть не за походження питаю, а за суттю діяльності? Бо таке враження, що це якийсь наглядач за ветеранами, а не міністр з ветеранської політики. А що, українців бракувало на цю посаду, які пройшли фронт?? Чому ними мають займатися ті, які далі корупції і кругової поруки нічого не вміють?!
Саме такі питання залишає інтерв’ю міністра у справах ветеранів Віталія Кіма, оприлюднене 16 листопада 2026 року.
На запитання про готовність України до масового повернення військових міністр відповідає негативно. А говорячи про можливе зростання злочинності, категорично заявляє: «Це точно буде». Далі згадує соціальне напруження, революції та історичний досвід післявоєнних суспільств. І додає, що після відкриття кордонів українці почнуть виїжджати.
Це не просто невдале висловлювання чиновника. Це симптом небезпечного державного мислення, у якому український захисник поступово перетворюється з носія національної гідності на проблему для адміністративного управління.
Ветеран ще не повернувся додому, а міністр уже прогнозує кримінал. Людина ще не отримала належної реабілітації, житла, роботи й можливості відновити родину, а чиновницька уява вже малює соціальну нестабільність. Солдат ще перебуває в окопі, а держава публічно зізнається, що не готова прийняти його назад.
А хто, власне, повинен був підготувати державу? Ті, хто воює, чи ті, хто роками керує міністерствами, бюджетами й державними програмами?
Після майже п’яти років повномасштабної війни посилатися на історію демобілізації після Другої світової — слабка заміна конкретному державному плану. Українські військові не повинні ставати заручниками історичних аналогій, чиновницької неготовності та економічної неспроможності влади.
Невже підвищене почуття справедливості, яке сам Кім називає характерною рисою ветеранів, має розглядатися як загроза? Для української республіки саме це почуття повинно бути фундаментом післявоєнного відновлення. Люди, які пройшли фронт, мають повне право вимагати чесної держави, рівності перед законом, відповідальності посадовців та справедливого розподілу суспільних ресурсів.
Український воїн не зобов’язаний повертатися слухняним підданим чиновницької вертикалі. Він повертається громадянином, який захистив право свого народу бути господарем власної країни.
Не менш показові слова про відкриття кордонів. Міністр визнає ризик масового виїзду людей. Але саме влада повинна відповісти, чому громадяни можуть не бачити майбутнього в країні, за яку заплачено таку страшну ціну.
Людей утримують не зачиненими кордонами, а безпекою, правосуддям, гідною працею, власністю, передбачуваними законами та можливістю виховувати дітей без страху перед державним свавіллям.
Держава, яка боїться вільного вибору своїх громадян, повинна змінювати не громадян, а власні методи управління.
Українство — це політична й історична суб’єктність народу. Це держава, яка існує заради українців, а не українці, яких утримують заради існування державного апарату. Це повага до воїна як до співтворця національного майбутнього, а не сприйняття його як потенційної загрози громадському порядку.
Справжня ветеранська політика починається не з прогнозів злочинності. Вона починається з виконання державного боргу: лікування, реабілітації, житла, працевлаштування, захисту родин, економічних можливостей і поваги до людської гідності.
Якщо влада не готова до повернення власних захисників, це свідчить насамперед про неготовність самої влади виконати своє призначення. Україна потребує повернення своїх воїнів, своїх родин, своїх дітей, своєї людської сили. Потребує їх не як керованого ресурсу, а як вільних громадян, на яких триматиметься майбутня республіка.
Неукраїнській владі, яка не розуміє цієї різниці, варто замислитися не над небезпекою повернення ветеранів, а над тим, що саме вона виявилася неготовою до України, за яку ці ветерани воюють і що саме вона заважає відновленню балансу і справедливості у війні



















