Відносини Польщі та України, які ще кілька місяців тому здавалися зразком взаєморозуміння та солідарності, тепер опинилися у справжнісінькій кризі. При чому кризі публічній, коли сторони обмінюються гучними заявами про невдячність та викликають голів дипломатичних представництв до міністерств закордонних справ.
Найпростіше у цій ситуації – спробувати знайти винного. Не важко помітити, що криза — якщо говорити передусім про жорстку реакцію Києва — була спровокована польською стороною. Усі взаємні протиріччя останнього часу Україна намагалася зменшити: тут і згода йти на компроміси щодо обмеження постачання української сільгосппродукції на польський ринок, і спільна зустріч президентів на Волині, яка ще раз показала, що у складних питаннях історичної пам’яті є можливим політичний діалог.
Загострення сталося не тому, що Україна якось там необережно відреагувала (хоча очевидно, що без виклику посла Польщі у Києві у відповідь на заяву голови зовнішньополітичного офісу президента Марчина Пшидача можна було б обійтись), а тому, що Польща фактично відмовилася від своїх власних зобов’язань.
Обмеження на постачання української сільгосппродукції мають бути зняті 15 вересня, у цьому і був компроміс між Єврокомісією, Україною та країнами Центральної Європи. Польські лідери не лише не заперечували проти цього компромісу, а й говорили про важливість підготуватися до нового відкриття ринку. І ось буквально за кілька тижнів до цього відкриття, саме тоді, коли Росія заявила про вихід з Чорноморської зернової ініціативи, прем’єр-міністр Польщі Матіуш Моравецький заявив, що якщо обмеження не будуть продовжені Єврокомісією, його країна продовжить їх у односторонньому порядку.
Можна пояснити це прагнення передвиборними міркуваннями та бажанням поборотися за електорат, який перетікає від «Права та справедливості» до «Конфедерації незалежної Польщі». Ще більш реалістичне пояснення — що у Варшаві злякалися значно більшого потоку сільгосппродукції до країни після зриву «зернової угоди», ніж можна було б очікувати при досягненні компромісу щодо тимчасових обмежень. Пояснити у політиці, як відомо, можна все. Але назвати подібний підхід підходом союзників і вимагати подяки — означає вважати партнера та решту світу абсолютними ідіотами.
А це – не польський, а російський підхід до політики
Водночас зрозуміло, що й у Києві могли б побачити, що влада Ярослава Качинського та його соратників висить буквально на волосині і не варто підштовхувати падаючого, тим більше якщо згадати, яку величезну підтримку надали Україні нинішні керівники Польщі за останні місяці.
Так, звичайно, якщо у результаті виборів у жовтні польські праві програють ліберальній опозиції, це може стати трагедією для Качинського чи Моравецького, але точно не для відносин Польщі з Україною чи «колективним Заходом». Ну а що буде, якщо «Право та справедливість» матиме шанс сформувати уряд лише в коаліції з явно антиукраїнською «Конфедерацією»? Можливо, не варто заважати давнім союзникам боротися за електорат ультраправих, спокійно поставитися до передвиборчих кроків польського керівництва? Адже якщо «Конфедерація» залишиться за бортом влади, будь-який новий уряд Польщі після виборів все одно змушений буде йти на порозуміння навіть не із Києвом, а із Брюсселем.
Але все ж таки я зробив би з цієї ситуації серйозніші висновки на майбутнє.
Ми переконалися, що навіть під час війни будь-який конфлікт призводить до пред’явлення вимог та претензій, які прямо не стосуються предмета суперечки — заступник міністра закордонних справ Польщі Павел Яблонський негайно згадав не лише про захист економічних інтересів, а й Волинську трагедію, зазначив, що без прийняття польського історичного наративу Україна не стане членом Євросоюзу.
У мене особисто в цьому ніяких сумнівів немає. Досвід Північної Македонії, яка багато років не могла навіть розпочати процес переговорів щодо вступу до ЄС без історичного та конституційного компромісу спочатку із Грецією, а тепер і з Болгарією, є абсолютно зрозумілим доказом можливого розвитку подій.
Так чи можуть Польща та Угорщина, з якою наша країна має ще більші розбіжності, заблокувати європейську інтеграцію України?
Не лише можуть. Вони її просто заблокують
До цього потрібно просто готуватись як до факту. Але що в такому разі робити?
По-перше, зрозуміти, як влаштований Євросоюз. Ми можемо скільки завгодно довго виступати з жорсткими заявами, навчати наших сусідів життю і нагадувати про наш моральний авторитет, але «ні» означає «ні» всіма мовами. Тому саме ми маємо бути зацікавлені у гармонізації відносин із сусідами на Заході. Якщо ми цього не доб’ємося, нас чекає справжнісінька катастрофа після війни. До речі, «гармонізацію» відносин із сусідами на Сході за грузинським сценарієм я теж вважаю за катастрофу.
Разом із тим, треба розуміти, що наші сусіди з Центральної Європи — аж ніяк не донори Євросоюзу, так що їхнє «ні» має свої обмеження. Та й у особливих відносинах із США Польща зацікавлена значно більше за Болгарію. Тому ми повинні усвідомити, що наші головні союзники в Європі з погляду інтеграції до ЄС — країни, які не мають до нас історичних претензій і не бояться нашої конкуренції як одержувача допомоги та як країни з потужним агросектором (поки що). Тобто країни на заході, а не у центрі Європи. Не Польща, а Німеччина та Франція. Саме Франція – за підтримки США – примусила Болгарію та Північну Македонію сісти за стіл переговорів та розблокувала європейську інтеграцію балканської країни. І нам потрібно бути готовим саме до такого посередництва.
Так, скажу одразу, що будь-який компроміс виглядатиме національною поразкою і для поляків, і для українців. Він призведе до руйнування репутацій, відставок урядів, довгих парламентських дебатів та вуличних сутичок. Буде гаряче, дуже гаряче. Але іншого шляху європейської інтеграції Україна, на жаль, не має. Як немає й інших сусідів.
