Здавалося, що після тривалої епохи націоналіста Качинського, європейський ліберал Туск не тільки продовжив його антиукраїнську лінію, але й перетворив її в політико-історичний конфлікт.
Колись близька до цього помилка Юзефа Пілсудського коштувала Україні державності. Саме він кинув 70-тисячну армію генерала Галлера не проти більшовиків, а проти ЗУНР.
Кинувши в 19-20 роках в тюрми й табори тисячі галичан, ліквідувавши всі політичні громадські рухи та українські церкви. Пацифікація 30-х років привела до кривавих конфліктів. Не кажучи вже про концтабір для українських націоналістів у Березі-Картузькій.
Премʼєр Туск пообіцяв не допустити вступу України в ЄС і присвятити цьому своє головування в ЄС у першому півріччі 25 року. З цього приводу Путін з колегами щодня випивають. Через Волинську різню, в якій постраждали й були жорстоко вбиті тисячі польських сімей.
Але чому зараз? Коли Україна ослабла до краю і стоїть на межі виживання, як нації? Чому не підписати меморандум, що ця та інші проблеми минулого будуть вирішені після завершення війни?
І як би поляки відреагували на заяву гіпотетичного міністра закордонних справ Німеччини, який би запропонував провести референдум під егідою ООН у колишніх Верхній і Нижній Сілезії, західній Померанії та Мазурії (східній Пруссії)? Що, без сумнівну, є і буде історичною територією польської держави.
Саме це зробив польський закордонний міністр Радослав Сікорський в Києві на конференції Ялтинської європейської стратегії. Він запропонував передати Крим під мандат ООН з перспективою проведення референдуму про статус території у віддаленому майбутньому. В принципі, Путін задоволений і може погодитись на це.
Після тотальної критики майбутнього кандидата у президенти Польщі, Сікорський незграбно відступив. Мовби він сам з собою вів чисто «гіпотетичну дискусію».
Бо Польща підтримує територіальну цілісність України. І в цьому немає жодних сумнівів. Але вони є. І неглибоко закопані у складній польсько-українській історії.
Не кажучи про лише виключне право українського народу на Всеукраїнському референдумі визначати будь-які територіальні зміни.
Сам по собі подібний демарш досвідченого політичного інтелектуала виглядає чимось схожими на шантаж через негайну непоступливість Києва.
Варшава, не приховуючи, використовує ущемлену позицію України, її геополітичну слабкість і її залежність від Польщі, як союзника і головного коридору західних поставок для поступок.
Лише з метою побороти конкурентів і завоювати нечисленних польських націонал-радикалів для перемоги на президентських виборах наступного року. Розпалюючи проти цього чергове, вже здається, подолане полумʼя небезпечного вогню. В ньому колись горіли українські державотворчі ідилії. Від Виговського до Пілсудського.
Ми якраз братні народи. Генетично, історично і культурно. Але амбіції не передаються у спадок. Вони найчастіше є енергією не прогресу, а його протилежності – занепаду.
Ми зобовʼязані й мусимо стати єдиними, жити сьогодні й дбати про завтра. Вчора пройшло і вже ніколи не повернеться. Жити нам, але могилам і жертвам треба віддати за християнськими звичаями належне. В Україні та в Польщі.
