Колись отримала пропозицію від донецького "Шахтаря" запропонувати їм якісь види одягу, для їх магазинів, що вони планували відкривати. Тих, що для вболівальників. У нас була одна вдала угода, і їх менеджер зателефонував знову: "хочеш прийняти участь у відборі, змаганні з іншими постачальниками - запропонуй щось. Ми будемо обирати".
А так як власної фабрики в мене не було (і немає), то я почала організовувати роботу над проектом, шукати дизайнерів та виконавців.
І ось довелось мені зустрітися по цьому питанню з двома жіночками середнього віку, які мали швейний цех. Це були такі представниці, як би мовити, торгівельного бізнесу в найяскравішому його вигляді - нахабні, очі пронизливо дивляться, подумки рахують свій заробіток та вкладення, і відчуття таке, що вони запросто з'їдять тебе і не подавляться. Зайва вага, короткі спідниці, фарбоване біляве волосся і просто купа золота на всьому, де його можна повісити. Золота багато і просто дуже багато. Одяг виблискує якимись камінцями та написами, парфюмом тхне за кілометр, так, що хотілося відійти... Ну і манера розмовляти - ти наче розмовляєш з тими, хто залишить тебе без грошей і без замовлень, і вкрай неблагонадійно виглядає. Іноді вам не потрібно щось знати про людину, щоб інтуітивно відчути відразу.
Для мене ті дві жіночки (з якими я бачилася вперше і востаннє) - це сьогоднішні "нові обличчя". Що ті, що ці в намаганні виглядати "дорого і богато", тобто "чесно і патріотично", вішають на себе купу золота - оточують себе справжніми героями, діамантами, блиск яких дозволив би доволі примітивним створінням виглядати краще, чесніше, патріотичніше.
Не шукайте тут інших мотивів, аніж моє намагання вкотре сказати: у нас в країні як героїв багато, так і сміття, яке цими героями дозволяє собі прикритись. Наче це зробить їх професійною, чесною, сміливою, перспективною частиною українського суспільства. Ось в цьому справа.
Іноді нутро видно здалеку. Як я бачу нутро сьогоднішніх популярних в медійному просторі діячів з величезною зарплатою. Вони завзято формують собі новий імідж, і так як біографію часто не виправиш, то вони одягаються у колір хакі, фотографуються на фоні зруйнованих росіянами будівель у вже звільнених містах, замовляють правильні тексти і формують у глядачів та слухачів нову думку: що можна стати героєм, оточивши себе героями.
Хоча і "очі пронизливо дивляться, і подумки рахують свій заробіток та вкладення, і відчуття таке, що вони запросто з'їдять тебе і не подавляться..."
А справжнім Героям дійсно Слава.
P.S. Заздалегідь зазначу: чи варта я нігтя Пташки? Ні, не варта. Чи маю я право героїв критикувати? Можливо ні, бо "треба взути берці". Чому не взула - бо життя склалося по іншому сценарію. Я скоріше мріяла би, щоб герої були захищені від всіх брудних політичних маніпуляцій. Боляче для України, коли сміливість та відчайдушність будуть сусідити з примітивністю, жагою до бюджетних грошей та пустою популярністю. Тут або перше деградує, або друге. Але так як друге давить своєю масою, то в першого погані перспективи.
Тому і пишу суб'єктивно. І на власну думку поки що, в цій країні, маю право. Так хочеться додати, що і честь маю, але я не військова.
