Вони ходять з торбинкою по супермаркету: вона низенька, повненька і симпатична білявка середнього віку. Він - серйозний, у військовій формі, замислений, навіть суворий. Мовчазні обоє. Але чомусь здається, що вони зустрілися після розлуки. Вона його чекала, а він має кілька днів, щоб побути з нею.
Я фантазерка. Уява малює їх історію, і дуже хочеться, щоб вона була щасливою, ця історія. У них буде вечеря, обійми і... І напевно, вони будуть такі ж мовчазні й надалі, наодинці, мабуть. Бо інколи слів бракує. І ніякими словами не заміниш того, що накопичилося всередині. Чи здатний він посміхатися? Бо вона здатна. А він забагато бачив на фронті, але дуже вірю, що відтане, відійде хоч на вечір. Йому це зараз дуже потрібно.
А ось хлопець, з великим наплічником, який беруть точно ті, хто на "нулі". У нього нікого. Це теж моя уява. У нього тільки друзі, і друзі вже справжні, і їх немало. Ось з дівчиною якось ніяк, але в нього все попереду. Він обирає їжу тільки собі, щось, що не треба готувати.
Ось компанія з чоловіків у камуфляжі, які десь неподалік винаймають житло. О, ці старші за віком, і вже вміють смажити яєчню на салі та картоплю. Такі точно "забабахають" і плов (що по-нашому рисова каша з м'ясом, бо справжній плов українці навряд чи вміють готувати, такий, яким він має бути)). Вони звідкись здалеку, з центру або з заходу. Телефонують дружинам:
- Ну шо ти, Андрію? Там всі сєпари?
- Та ну шо ти таке кажеш, Надійко, ми з хлопцями вже не знаємо, куди дівати ті закрутки та овочі. Сусіди все несуть та несуть. Нормальні тут люди є...
Так, є нормальні. Як місцева кажу). Тільки живіть, любі, довго-довго. Щоб Надійка дочекалася. І щоб відлягло на серці у того, мовчазного. І щоб той хлопець знайшов собі чудову дівчину...
