Та підвищена увага, з якою у світі стежили за американо-китайським самітом у Сан-Франциско, стала черговим доказом того, як всі ми зацікавлені у стабілізації і віримо – хай для цього й немає обʼєктивних політичних підстав – що якщо президент Сполучених Штатів і голова КНР про щось серйозне домовляться, епоха конфронтації відійде у минуле.
Між тим сам той факт, що декларування готовності домовлятися й розмовляти надалі вже сприймається як важливий результат, також свідчення глибини розбіжностей, які існують між світами – умовним світом демократій і умовним світом диктатур (умовними, тому що «попутники» з іншим політичним устроєм є у кожному з ворогуючих таборів). Насправді кількість і глибина розбіжностей із принципових питань є настільки серйозною, що радше нагадує передвоєнну атмосферу – ту, яка у ХХ сторіччі була перед Першою і Другою світовими війнами. І це ми говоримо про китайсько-американські відносини в тіні Тайваню – про американо-російські стосунки на тлі війни в Україні я вже й не згадую. Отже, чи є реальні шанси розв'язати всі ці проблеми шляхом діалогу? Навряд. А шляхом війни?
Але війна, яка, можливо, була б найкращим виходом для диктатур, якщо вони вже не можуть переконати демократії жити за своїми правилами, – принаймні не втручатись, коли диктатори хочуть довести своє право за допомогою сили, теж виходом не виглядає. Просто тому, що це буде ядерна війна – і це добре усвідомлюють в обох таборах.
Саме тому ми й опинились у цьому дивному гібридному світі. Світ демократій готовий опиратися світу диктатур – але так, щоб не потрапити у відрите пряме протистояння. «Колективний Захід» підтримує Україну – але так, щоб у жодному разі не стати учасником конфлікту. Всі погоджуються із тим, що Росію потрібно перемагати на українській території – але так, щоб війна не перейшла на міжнародно визнану територію Росії, і так, щоб західна зброя не була використана на цій території у жодному разі. Сама Росія також приймає ці правила гри – хоч немов анексувала українські регіони, але холоднокровно спостерігає, як західна зброя знищує її військових на Донбасі чи в Криму. Кожна нова війна стає полігоном для наступного конфлікту. Другий конфлікт навколо Карабаху відкрив епоху застосування дронів – й от уже спочатку Україна, а потім і Росія почали застосовувати цю зброю проти ворожої інфраструктури. Росія при цьому фактично випробовує у своїй війні дрони з Ірану, при цьому сам Іран намагається зрозуміти, як його зброя може бути застосована на Близькому Сході. Але й у протистоянні з Ізраїлем Іран намагається не виступати самостійно, а використовує у війні свої «проксі-армії» терористів… І це – тільки початок протистояння наступних десятиріч.
Коли ми стежимо за зустрічами світових лідерів, то підсвідомо прагнемо, щоб вони своїми домовленостями повернули нас у недавнє минуле, де такої турбулентності, здається, не було. Звісно, у минуле хотіли б повернутися всі – тільки у різні часи. Путін – у 1991 рік, коли ще був Радянський Союз, українці – у 2014-й, коли ще не було вбивств на Майдані і війни, Сі Цзіньпін – в епоху китайської економічної могутності. Але водночас усі ми прекрасно розуміємо, що в минуле повернутися шансів немає. Ми можемо тільки побудувати майбутнє.
І варто усвідомити, що ми будуємо його у цьому гібридному світі, в якому Росія фактично вже зруйнувала післявоєнне міжнародне право і сталість кордонів у Європі (а в Азії чи в Африці такого права й так особливо не було). За результатами війн і конфліктів, поза сумнівом, виникнуть нові правові норми – але для того, щоб взяти участь у їхньому створенні, нам потрібно вижити, відбитися і перемогти. Так – нам потрібно вижити у гібридному турбулентному світі. І так, правила гри в цьому світі остаточно будуть залежати від того, як ми відіб'ємося, – бо історично Україна стала першою країною в Європі, частина території якої після закінчення Другої світової анексована іншою державою.
Так що наша задача – рухатися вперед, а не очікувати повернення у відносно безхмарне минуле. Наша задача усвідомити, що головний іспит, який ми складаємо, – це іспит на виживання й збереження держави і нації, а не на торжество справедливості (бо справедливості можна дочекатися тільки якщо виживеш). Наша війна – одна з перших, однак зовсім не остання в цей період турбулентності, й тому коли ми потрапимо на периферію світової уваги (а це обов'язково станеться на тлі інших конфліктів), маємо це зробити вже як країна, на території якої закінчаться військові дії.
Саме тому, що напад на нас був ніби вистріл зі стартового пістолета історії, ті, хто на нас напав, будуть учасниками багатьох нових конфліктів і поступово деградуватимуть у цивілізаційному протистоянні. Наша головна політична задача – стати свідками цієї деградації, а не виснажуватися разом з нашим ворогом. Наша головна дипломатична задача – зробити так, щоб ворога не виснажували тільки нашими руками.
Ми можемо досягти успіху, якщо усвідомимо, у якому світі насправді живемо і яку роль відіграватимемо – не з точки зору наших бажань, а з точки зору наших можливостей. Так, це буде дуже дивний світ – і довго ще несправедливий. Але оскільки диктатури не зможуть почати велику війну на зникнення людства, рано чи пізно вони таки програють демократіям у цивілізаційному змаганні – це закон історичного розвитку.
Це те, що й буде нашою справжньою й остаточною перемогою.
