... Собака вже давно не лаяв. Старезний, посивілий пес, контужений після одного з вибухів поблизу. Мовчки лежав і дивився на непрошених гостей, які вп'ятером, не стукаючи, відчинили хвіртку та пройшли на подвір'я невеличкого, але охайного будиночку.
Михайло мовчки й спокійно палив цигарку, сидячи на лавці біля гаражу.
- Че, дєд, курішь?.. Тєбє подыхать скоро, побєрєг бы здоровье... Га-га-га, - заржав, як кінь, той, хто йшов першим. - Єщє єсть?
- Є. Одна.
- Давай, - простягнув руку. Присів на лавці поряд з Михайлом. Інші пішли заглядати в гараж, минаючи хазяїна. Відчинили ворота, сподіваючись побачити здобич, але там виявилося порожньо. Лише в кутку лежала старезна гума, суха й порепана.
- А гдє тачка?
- ...Ваші забрали. Місяць тому.
- Нє гоні, дєд...
Один з гостей сплюнув під ноги, скривився.
- А єслі найду?
- Де? - мовив Михайло. Знову затягнувся цигаркою.
З вікна визирнула схвильована жінка. Мить - і фіранка відкинулася назад, сховавши стривожене зморшкувате обличчя. Тільки-но почало світати, і сіре небо світлішало на очах, обіцяючи ясний день. Пес так само мовчки повів носом, очікуючи сніданок. Десь пурхнули горобці.
- Я, дєд, просто так своє врємя нє трачу. Выносі із дома, что єсть ценного. Золото там, у жєны колєчкі снімі. Давай, в темпє, дєд.
Михайло подивився на гостя з-під високого зморщеного лоба:
- Я ж кажу, ваші вже приходили. Все забрали.
- Ты ж х@хол, чє, нічє нє пріпрятал? Ілі нє заработал за ето врємя?, - "гість" кивнув головою іншим, щоб йшли до хати. Ті відчинили двері та ввалилися всередину всі разом.
Жінка вийшла та сіла поряд з Михайлом, кутаючись в старе пальто, в якому вдома поралась у садочку. Погляд її був спрямований кудись над деревами, над парканом, у сіре вранішнє небо. Жінка років шестидесяти, така сама мовчазна, як і Михайло, гріла руки в кишенях, і тільки ледь здригнулася від ранкової вогкості.
З хати долинув гуркіт перекинутих меблів, розбитого скла. Хазяї не робили спроб перешкодити п'ятьом озброєним грабіжникам. Темно-зелена військова їх форма та зброя надавала їм суттєвих переваг, як не крути. Тут не викличеш поліцію, не покличеш сусідів на допомогу. Окупація дає дуже мало простору для самозахисту, і тут вже кожний як вміє. Як може.
- Нічє інтєрєсного, єстєсссно... Ілі точно тут уже кто-то побывал, ілі спряталі, гніды... - У двері висунулася неголена пика "гостя". - Мы тут експропрііруєм, конєчно, хоть что-то...
- Слышь, дєд, я тєбя в больнічке відєл, да? Врач, чо лі?
Михайло кивнув головою. Хірург. Все життя віддав справі.
- Так это ты комбата нашего опєріровал?
Знову кивнув. Внутрішньо здригнувся від спогадів. Вирішив, що колись забуде про те, як просидів у підвалі два тижні, тільки за підозри окупантів у тому, що щось не те зробив тому комбату. Той зрештою прийшов до тями, і діда відпустили додому, виснаженого та голодного, з кашлем, від якого вивертало назовні.
- Так ты, дєд, полєзный, єщє прігодішся, - гість кинув недопалок на чисту, підметену плитку подвір'я та затоптав підошвою. Підвівся, споглядаючи, як "побратими", майбутні "герої россії" тягнуть з хати якісь пакунки з одягом та всяким начинням.
Хвіртка відчинилася від удару ноги в армійському чоботі, а потім болісно, зі скрипом, повільно зачинилася. Голоси поступово віддалялися, десь на вулиці гримали дверцята машини. Десь щебетали птахи та шумів вітер. Зрештою крім птахів та вітру все стихло.
Пес відкрив одне око й знову потягнув носом, очікуючи щось на сніданок...
P.s. Вибачайте за літературну недосконалість.
Нашвидкоруч.
Наші люди чекають на нас в окупації. Сил їм та здоров'я.
