Вчителька пише в вайбері: "будете їхати за підручниками, не ставте всі разом машини під школою, бо якщо дрон-розвідник побачить скупчення, і якщо потім прилетить..."
Бо долітає за секунди.
Школа скрипить підлогою в довгих коридорах, пахне фарбою, попри те, що порожня третій рік. Квіти дбайливо висаджені, прополоті та политі. Зате ціла, і на тому щасливі. Вона немов завмерла в очікуванні дитячого галасу, але того галасу невідомо скільки чекати.
НЕМАЄ в масі своїй ніякого першого дзвоника тут, на прикордонні. Немає ніякого свята. Немає масових зборів. Немає тої атмосфери, яка, на щастя, є десь далі від нас, і від них - ворогів. Зустрічаю рекламу того чи іншого для школярів - але ж ми виключені з загального щорічного "свята". Десь є в приватних школах, якісь спроби, якісь короткочасні моменти, але це крапля в морі.
Діти, які через роботу батьків залишені вдома сам на сам з ноутбуком чи планшетом з 8.30 і майже до 14.00-15.00 години дня, спочатку перестають вмикати камери, щоб їх бачив вчитель. Потім перестають слухати. Потім перестають підключатися до уроків. І все йде шкереберть. Це величезна трагедія, і величезне навантаження. І життя йде, роки проходять, шанси падають. Моя племінниця, поки батьки були на роботі, тиждень не виходила на онлайн заняття, поки за викликом вчителів додому не прийшов поліцейський, перевірити, в чому справа. Не виходила, бо ось така вона - дистанційка, що діти втрачають темп.
Я, звісно, можу навести приклад, що колись у школі починала вчити англійську за програмою лише з п'ятого класу, а зараз вчать з першого - і нічого, до випуску зі школи знала на відмінно. Але ж зараз, коли уроки перериваються через вибухи, і коли предметів багато - їх всі не почнеш вивчати потім, всі разом, щоб надолужити. Це винятки, щоб хтось мав таку вроджену силу волі або талант, щоб втрачене через війну надолужити й зрівнятися з тими українськими дітьми, яким пощастило більше. Щоб вчасно разом з усіма прийти до фінішу, хоча умови самого процесу різні.
Тут надто багато проблем зараз: падає увага, падає бажання, падає дисципліна, падають надії. Немає достатнього спілкування з однолітками. Немає відповідальності. Немає нагляду.
Немає тиші.
Немає сил інколи...
Тому свята тут теж, за великим рахунком, немає.
