Останні заяви що путіна, що його поплічників не залишають сумніву: у кремлі нічого не змінилось.
Мета – позбавлення України можливості захищатися, демонтаж української держави і асиміляція українців у «єдіний народ».
За 11 років війни росія не раз демонструвала: добровільно вона не зупиниться. Її можна лише зупинити. Бо інакше вона йтиме до мети – «вирішення українського питання» в дусі гітлера.
Тут справа і в раціональних факторах (економічний потенціал, мільйони слов’янського населення, геополітичне положення) – так і ірраціональній налаштованості, ба навіть віруваннях кремлівських очільників.
Усі оці «розпад срср як катастрофа століття», «Україну придумав ленін», «усе у вас наше» - через систему пропаганди розтиражоване у масову свідомість росіян, де розквітло буйним цвітом. Бо спирається на століттями підготовлений грунт чорносотенного шовінізму і компенсаторного «вялічія».
Звідти усі концепції «бульдозера», «удава» тощо, які передбачають розмін територіальних здобутків на людські втрати – вони вважаються прийнятними, бо з точки зору пересічного московита росія веде «справедливу» війну за «своє». А після перемоги – українців чекають зачистки, перевиховання і перетворення на росіян.
До речі, в цьому контексті згадуються не лише статті російських часів початку повномасштабного вторгнення, але і пости провісника «русского міра» в Україні Андрія Портнова зразка 2019 року.
Це – мета і сценарій. Це – «остаточне вирішення» українського питання, «кінець укрАінского сепаратизму» як виклику .
Тому не працюють будь-які раціональні концепції чи очікування – росія припинить агресію лише тоді, коли буде неспроможна продовжити.
Про «війну на виснаження» вже говорять і Головком Сирський, і навіть Володимир Зеленський із своїм почтом «4-5 менеджерів».
Однак Зеленський, Єрмак та інші і далі перебувають у полоні сприйняття власної виключності. У західних медіа виходять їхні інтерв’ю та коментарі, сенс яких – «Зеленський – найвеличніший лідер сучасності, має очолювати Україну і під час війни, і після неї».
Тобто, замість роботи над виживанням країни в умовах викликів самому нашому існуванню, найвища влада переймається власним статусом та перспективами збереження монополії на ресурси і вплив. Це дуже нагадує боротьбу за верхню полицю на «Титаніку», який на повній швидкості несеться на айсберг.
Що робити натомість – обговорювалось багато разів, зокрема й на цій сторінці.
Рецепти виживання зводяться до:
- максимальне згуртування всіх можливих ресурсів — людських, інтелектуальних, інституційних;
- підпорядкування їх одній меті — перемозі над росією;
- зупинка ворога — через знищення його військової потуги і її економічної основи.
Першим кроком має бути залучення до управління країною найкращих фахівців. Однак рок за роком українцям пропонується шоу «переставлення ліжок в уряді президентського офісу». Притому навіть пред’явлення підозр на рівні НАБУ/САП, навіть очевидні провали у забезпеченні фронту, побудові фортифікацій, утримання зовнішньої допомоги — не закінчуються принциповими кадровими рішеннями. Все вирішує не компетентність, а лояльність – що лише поглиблює управлінську проблему.
Чи залишиться прем’єром Шмигаль, чи буде ним Свириденко, чи Єрмак пришле інше протеже – не має значення для найголовнішого: для результату.
Зараз натомість саме результат має бути визначальним критерієм для будь-яких дій.
У демократичному світі недарма вигадали інститут «Уряду єдності» чи «Уряду порятунку» - він дозволяє залучити на кожну посаду оптимальну особу безвідносно до партійної приналежності; змушує всіх працювати на єдиний результат; а природнє змагання дозволяє перевести у режим взаємного контролю, що ламає кругову поруку і сприяє кращій якості рішень.
Здавалося б, одні плюси. Але це для країни. А для чинної влади – ризики втрати монополії.
Тому питання досі не вирішене, а слухняні інфо-боти Банкової всіляко висміюють цю ідею.
От тільки альтернатива реальній мобілізації суспільства через оптимальне вирішення проблем – досягнення успіху путіним. «Остаточне вирішення» українського питання.
