Тому до ранку переглядаю новини - зокрема про те, як люди виїздять з прикордоння з собаками, кішками, коровами. Хтось біжить, не відв'язавши собаку. Хтось не відв'язав, не забрав, але плаче за нею й відчуває провину. Хтось змушений віддати собаку в притулок, бо в гуртожиток з нею не пускають - і заливається сльозами, наче прощається з рідною людиною, і просить вибачення...
Горя забагато в Україні.
У мене в дитинстві були папужки, які вилетіли з вікна, на жаль. Був якийсь малий волохатий безпородний песик, повністю білий, якого збила автівка - бо вискочив з двору і ми не змогли втримати. А він шаленів від свободи та чкурнув на трасу. Пам'ятаю свій дитячий розпач. У бабусі в сусідньому дворі було безліч котів, але вона мала сусіда зі свого боку (тепер ця потвора - мій сусід), який всім її котам поперебивав лапи, щоб не лазили на його ділянку. Скалічені, вони доживали свій вік і раніше вмирали. Бабуся заводила чергового й історія повторювалася. На цьому моє бажання заводити домашніх тварин закінчилося.
Бо потім, коли я була підлітком, поруч з нами поселилася заможна родина, і привезла з собою молодого алабая. Хазяйка - головний архітектор району. Поки будувалися - між нами була сітка рабиця. І мої батьки не мали грошей, щоб самотужки поставити щільний паркан. Сусіди пили чай всією родиною на свіжому повітрі, а ми з молодшою сестричкою боялися пройти стежкою до свого садку. Бо кожного разу як проходили - той алабай нісся через всю ділянку до сітки та скажено на нас лаяв. Йшли роки, він ріс, вже здоровенна "дитина" ставала лапами поверх цього типу паркану, він гнувся під його вагою - а у нас все стискалося всередині від страху. Бо в садку були абрикоси, були вишні, далі був город - а пройти кожного разу ставало все страшніше. Сусіди лише посміхалися - "він не чіпатиме, лише погавкає". Сиділи на своїй ділянці за столом, бачили, та ліниво відкликали собаку. До того ж вони не слідкували за хвірткою на вулицю, і собака досить часто виходив за двір, сам, де мені, сусідці, яку він пам'ятав як ту, яка його боїться - пройти до свого дому було неможливо. Та й всім, хто йшов повз. Ні про які повідки, намордники в сусідів і мова не йшла.
Мені вже було двадцять "з хвостиком", коли ввечері їхала з роботи, і цей алабай зустрів мене на розі вулиці. Застигла на місці від жаху, а він мовчки поставив мені лапи на плечі, порівнявшись зі мною зростом, та клацнув зубами мені біля шиї, та на обличчі. Закривавлена, добігла додому, в дзеркалі побачила розірване вухо та підборіддя. Пам'ятаю, що тоді кричала, голосно. Вулицею йшло кілька чоловіків, купкою, з роботи. Жоден не допоміг. Але на ранок новина по селищу рознеслася.
Харків'яни знають нашу міську лікарню, 4 невідкладну, на Павловому Полі. Вухо зашили, підборіддя теж, шрам залишився. Хазяйка собаки на ранок після операції приїхала та сунула мені папірець на підпис, що не буду подавати до суду. Я після наркозу не думаючи підписала. Перебування моє в лікарні допомогли оплатити на роботі, а сусіди потім принести якийсь крем проти рубців. Я вигнала їх з дому. Сусідка зрештою померла від хвороби, а решта родини продали будинок та переїхали, до цього кудись перевізши собаку.
Я починала свою кар'єру як офіс-менеджер (на щастя, потім досягши цілком суттєвих посад в компаніях-виробниках продуктів харчування). Але тоді, в мої двадцять з хвостиком, один з наступних роботодавців цинічно мені сказав: таке "обличчя" компанії мало хто взяв би на роботу. Я взяв тебе з жалю.
Але то вже стара історія - наслідки в тому, на жаль, що тепер я не можу прихистити якогось пса, з тих, які потребують допомоги. З тих, хто втрачає господарів. Немає ненависті - навпаки, є співчуття. Щире. Але їх, щоб виховувати - їх треба любити.
Тішуся, що українці люблять тварин. Плачу, коли дивлюсь кадри порятунку. Але зважаючи на мою особисту історію, допомагаю іншими речами. Бо хто як може, але байдужими залишатися за цих умов - злочин.
Поки дописала - і день починається).
Безпеки вам.
