Я стою в полі, де окрім моєї автівки - нікого. Дороги розбиті сільськогосподарською технікою, подекуди ризикую залишитися у вирві до ранку, і це в кращому випадку. В багажнику поспіхом зібрані сумки, позаду безсонна ніч.
І ось летить він. На дуже низькій висоті. Зелені крила і червоні зірки на них. Я їх дуже чітко бачу. Мені здається, пілот бачить мої очі, бо дійсно, окрім моєї одинокої автівки на тій розбитій дорозі, на тому полі - нікого.
Я впевнена, що він був не наш. Ті, хто знає, виправить мене - я бачила наші, у Вінниці, коли через два місяці поверталась додому. Наші були блакитні, і летіли над містом парою, так, що цивільні вибігали на вулиці і махали їм руками. Це було неймовірне видовище.
В Харкові я їх тільки чула вночі. П'ять-шість за раз, бомбардували як Алепо. Тоді їм було легко, вони не бачили очі своїх жертв.
А цей летів бомбити Старокостянтинів. В той день. В той час. Старокостянтинів, звідки мене відвернули попередньо новини. Я була зовсім поряд.
Взагалі, літаки та бомбардування - якийсь особистий тригер тепер для багатьох. Згадалося, бо ж сьогодні знову Старокостянтинів, як вже офіційно зазначають? Принаймні, їх цілі не змінюються
