Як влада захищає торговельних гігантів коштом українців, малого бізнесу та інженерів
В Україні майбутній дрон, роботизована система, медичний прилад або технологічний стартап нерідко починаються не з державного замовлення на мільйони гривень, а з маленької посилки за 20 євро. З електронної плати, контролера, датчика, двигуна чи мікросхеми, яку замовив інженер, волонтер, студент або підприємець, ризикуючи власними грошима, часом і майбутнім, щоб створити щось корисне для країни.
Саме до цих посилок тепер простягнула руку українська фіскальна машина.
15 жовтня Верховна Рада ухвалила законопроєкти №16051-1 та №15460 щодо оподаткування міжнародних посилок. За перший проголосували 252 депутати, за другий — 249. Після завершення процедури підписання та набрання чинності новими правилами навіть покупки за кілька євро через іноземні маркетплейси підпадатимуть під 20% ПДВ, а запрацювати ця система має не раніше липня 2027 року. Для некомерційних подарунків між фізичними особами до 45 євро та окремих товарів оборонного призначення передбачені винятки.
Міністерство фінансів розраховує отримувати близько 10 мільярдів гривень додаткових надходжень щороку, які обіцяє спрямовувати на оборону. Благородна мета, якби за цією арифметикою знову не проглядалася стара чиновницька звичка вирішувати проблеми державних фінансів коштом громадян, які й без того несуть основний тягар війни.
Вважаю це рішення антинародним за його потенційними наслідками, економічно короткозорим і стратегічно небезпечним, оскільки під приводом наповнення бюджету держава ризикує вдарити по найбільш діяльній, технологічній та інтелектуально продуктивній частині українського суспільства, одночасно створюючи додатковий ціновий захист для великих торговельних мереж. І проблема значно більша за чергові 20% на дешеві товари.
Українська економіка тримається не лише на великих корпораціях, державних підприємствах і бюджетних програмах, а й на сотнях тисяч підприємців, ремонтних майстерень, сервісних центрів, малих виробництв, інженерних команд, технологічних стартапів та приватних ініціатив, які часто створюють нові рішення набагато швидше, ніж великі структури взагалі усвідомлюють потребу в них.
Маленька майстерня ремонтує електроніку, інженер створює систему керування безпілотником, волонтерська команда експериментує із засобами зв'язку, підприємець розробляє медичне обладнання, студент збирає роботизований комплекс, програміст створює пристрій для автоматизації виробництва. Для всіх них доступність недорогих комплектуючих, інструментів і матеріалів є не забаганкою, а умовою технологічної творчості, економічної самостійності та появи майбутніх виробництв.
Велика компанія має бухгалтерію, митного брокера, юридичний супровід, можливість закуповувати промисловими партіями й користуватися податковими механізмами, передбаченими законодавством. А незалежний винахідник, який за власні гроші замовляє кілька деталей для першого прототипу, часто не має нічого, крім знань, ентузіазму та обмежених заощаджень.
Новий режим насамперед стосується дистанційних покупок фізичних осіб, а не автоматично всього комерційного імпорту підприємств, проте саме на цьому початковому, часто ще неформалізованому рівні народжується значна частина підприємницьких ідей. Сьогодні людина купує компоненти, завтра збирає прототип, післязавтра реєструє підприємство, а через декілька років може створити десятки робочих місць і виробляти продукцію, необхідну країні.
Збільшуючи вартість першого кроку, держава ризикує втратити підприємства, які ніколи не з'являться навіть у статистиці закритих. Це вже не просто податок на споживання, а додатковий фінансовий бар'єр на вході в технологічне підприємництво, інженерну творчість і приватну інноваційну діяльність.
І все це відбувається на тлі виснаження малого бізнесу.
За даними Опендатабота, лише за одинадцять місяців 2025 року в Україні припинили діяльність 250 209 ФОПів, а за дев'ять місяців 2026-го — ще 155 645. Середній термін роботи підприємців, які закрилися у 2025 році, становив лише два роки й чотири місяці. Причому за дев'ять місяців 2026 року припинили діяльність 49,4 тисячі ФОПів у роздрібній торгівлі, 17,1 тисячі у програмуванні та 11,7 тисячі в оптовій торгівлі.
Так, нових підприємців поки реєструється більше, ніж закривається, і за дев'ять місяців 2026 року чистий приріст становив майже 67 тисяч ФОПів. Але це не скасовує величезної кількості припинень діяльності, вразливості молодих бізнесів та загальної нестабільності підприємницького середовища, на яке держава збирається покласти чергові витрати.
Особливо небезпечними ці зміни можуть виявитися для українського оборонно-промислового комплексу.
Наш ВПК сьогодні — це не лише великі заводи, державні контракти й серійне виробництво, а й величезний простір приватної інженерної ініціативи: невеликі команди розробляють безпілотники, роботизовані платформи, засоби зв'язку, спостереження, радіоелектронної боротьби та автоматизації, забезпечуючи технологічну гнучкість, критично необхідну на сучасній війні.
Так, законодавство передбачає звільнення від ПДВ визначених категорій оборонних товарів, зокрема компонентів безпілотних систем. Але між існуванням податкової пільги та її практичною доступністю для маленької команди може лежати ціла прірва документів, підтверджень, процедур і витрат часу.
Хто й у який спосіб визначатиме призначення експериментальної деталі? Що робити з компонентами подвійного використання, які сьогодні потрібні для навчального прототипу, а завтра стануть частиною бойової системи? Чи охоплюватимуть пільги всі необхідні дослідні закупівлі та чи не доведеться невеликій волонтерській команді витрачати більше часу на адміністративні питання, ніж на саму розробку?
Це питання не бухгалтерії, а швидкості технологічного розвитку, доступності обігових коштів і зрештою обороноздатності держави, адже на війні затримка може коштувати значно дорожче за сам податок.
І тут виникає абсурдна ситуація: держава витрачає мільярди на військові технології, але водночас ризикує ускладнити шлях людям, які здатні створити для неї нові, дешевші та ефективніші рішення. Проте є ще одна обставина, яка особливо виразно розкриває економічні інтереси навколо цього рішення.
Фактично оподаткування дешевих закордонних покупок створює додатковий ціновий захист для великих торговельних мереж — «Аврора», «Епіцентр», «Фокстрот», Comfy, «Алло», Rozetka та інших потужних гравців українського ритейлу, які конкурують із прямими покупками громадян на іноземних маркетплейсах.
Не йдеться про те, що ці мережі звільняються від податків або що всі вони безпосередньо домоглися ухвалення закону. Йдеться про очевидний економічний механізм: коли держава підвищує кінцеву вартість незалежної покупки за кордоном, вона послаблює цінову перевагу альтернативного каналу постачання, а отже, потенційно зміцнює конкурентні позиції великих продавців усередині країни.
Великі торговельні мережі мають оптові закупівельні ціни, розвинену логістику, склади, маркетингові бюджети, фінансові резерви, бухгалтерські служби та можливість застосовувати податковий кредит. Звичайний покупець, дрібний підприємець або незалежний інженер нічого подібного не має.
Асоціація ритейлерів України ще у травні 2026 року разом з іншими бізнес-об'єднаннями публічно закликала парламент скасувати пільгу для міжнародних посилок, а в серпні повторно звернулася до керівництва Верховної Ради та парламентських фракцій із вимогою прискорити відповідні законодавчі зміни.
Ще у січні 2025 року співзасновник «Аврори» Тарас Панасенко відкрито критикував неоподатковані покупки через Temu, пропонуючи два варіанти вирівнювання умов: або зменшити податкове навантаження для всіх, або запровадити оподаткування іноземних маркетплейсів.
Отже, перед нами не лише бюджетна ініціатива, а й цілком конкретний конфлікт економічних інтересів, у якому позиція організованого великого бізнесу була представлена публічно й наполегливо, тоді як інтереси незалежних винахідників, дрібних майстерень, волонтерських команд і звичайних споживачів потребують не менш серйозного захисту.
Під гаслами підтримки українського виробника держава ризикує фактично підтримати передусім великих торговельних посередників, які продають значні обсяги товарів іноземного виробництва. А це зовсім не те саме, що створити український завод, власну технологію, інженерну школу чи нові виробничі робочі місця.
Нам пояснюють, що це європейські правила, справедлива конкуренція та боротьба з податковими зловживаннями. Так, проблема нерівних умов існує: добросовісний український продавець не повинен програвати тим, хто використовує пільгові посилки для прихованої комерційної торгівлі. Але чому замість адресної боротьби зі зловживаннями, зменшення собівартості українського виробництва та реального стимулювання внутрішньої конкуренції влада знову обирає найпростіший фіскальний інструмент — зробити дорожчою альтернативу?
Подорожчання іноземного товару не означає автоматичного розвитку української промисловості, так само як збільшення доходів бюджету не означає збільшення національного багатства.
Не менш відчутними можуть бути наслідки для цивільного життя. Дешеві міжнародні покупки — це не лише одяг, іграшки чи побутові дрібниці, а й інструменти для ремонту пошкодженого житла, запасні частини, компоненти автономного електроживлення, електроніка для дистанційної роботи, навчальні набори, медичні та технічні вироби, матеріали для невеликих виробництв і ремонту обладнання.
Для родини з невеликими доходами додаткові 20% за умови повного перенесення ПДВ у кінцеву ціну можуть означати відмову від потрібної речі, для підприємця — втрату частини заробітку, для майстерні — подорожчання ремонту, для волонтера — меншу кількість придбаних компонентів за ті самі пожертви.
І все це в країні, де повномасштабна війна зруйнувала значну частину виробничого капіталу, мільйони людей виїхали за кордон, економіка досі не відновила довоєнних обсягів, а населення продовжує втрачати купівельну спроможність.
Українському виробнику потрібні доступні енергоресурси, захищена власність, капітал, дешевша логістика, передбачувані правила та справедливе адміністрування податків. Натомість держава знову вдається до фіскальної арифметики, за якою недостатні бюджетні доходи потрібно компенсувати розширенням оподаткування тих, хто ще здатний купувати, працювати й виробляти.
Спочатку чиновники створюють або не усувають надмірні витрати підприємництва, потім збирають додаткові податки, а згодом урочисто презентують нові бюджетні програми його підтримки.
Чудова модель управління: спочатку зробити діяльність дорожчою, а потім за гроші тих самих платників допомагати їм виживати.
І чомусь дискусії про нові податки відбуваються набагато активніше, ніж реальна ревізія державних функцій, ліквідація адміністративного дублювання, скорочення непродуктивних видатків і підвищення персональної відповідальності чиновників за наслідки власних рішень.
Нам обіцяють 10 мільярдів гривень на оборону. Але де повноцінний публічний розрахунок того, скільки економіка може втратити через скорочення споживання, додаткове адміністрування, відкладені закупівлі, нереалізовані інвестиції та підприємства, які так і не виникнуть? Чому прогноз бюджетних надходжень уже подають як переконливий доказ економічної ефективності, хоча без оцінки втрат і побічних наслідків він залишається лише однією стороною балансу?
Це особливо небезпечно в умовах війни, коли держава повинна не просто збирати податки, а зберігати й розширювати продуктивну основу національного виживання.
Головна проблема, на мою думку, навіть не в самому ПДВ. Вона у філософії державного управління, яка дедалі більше підміняє розвиток продуктивної економіки вдосконаленням механізмів вилучення з неї ресурсів, а самостійне підприємництво — системою дозволів, пільг, компенсацій, спеціальних статусів та адміністративно визначених переваг.
Якщо спрогнозувати, що ця тенденція збережеться, Україна ризикує отримати в найближчі роки не стільки економічне відновлення, скільки тривале виснаження малого виробництва, технологічного підприємництва та незалежного середовища людей, які здатні забезпечувати себе й власну країну без постійної опіки держави.
Адже саме підприємці, інженери, винахідники, приватні виробники та волонтери формують одну з найбільш діяльних і інтелектуально продуктивних частин суспільства. Вони створюють робочі місця, знаходять рішення, ризикують власними ресурсами, організовують виробництво та забезпечують технологічне оновлення країни, не очікуючи, поки чергове міністерство затвердить їм програму розвитку.
Це не просто платники податків. Це людський, інженерний та підприємницький капітал, без якого Україна не матиме ні сучасної економіки, ні технологічної незалежності, ні довгострокової обороноздатності.
Тому ухвалені рішення потребують перегляду ще до їх запровадження: необхідні реальна оцінка наслідків для мікробізнесу та споживачів, доступні винятки для дрібних дослідних та інженерних закупівель, прості оборонні пільги, захист добросовісного волонтерства та адресна протидія комерційним зловживанням замість непропорційного навантаження на всіх покупців.
Бо Україні сьогодні бракує грошей, обладнання, електроенергії, виробничих потужностей і трудових ресурсів, але справжня національна катастрофа почнеться тоді, коли перестане вистачати людей, які готові самостійно щось створювати.
Історія цього рішення — не про посилки до 150 євро. Це історія про те, як під гаслами наповнення бюджету, європейської інтеграції та захисту українського бізнесу держава ризикує зробити життя дорожчим для населення, посилити позиції великих торговельних мереж і водночас встановити нові бар'єри для тих, хто створює справжню виробничу й технологічну вартість.
Українці воюють не за право чиновника оподатковувати кожну мікросхему, інструмент, запасну частину чи дитячу покупку. Вони воюють за країну, в якій матимуть свободу працювати, винаходити, виробляти, заробляти, володіти результатами власної праці та забезпечувати майбутнє своїх дітей.
Якщо влада продовжуватиме плутати збільшення бюджетних доходів зі зростанням добробуту народу, а підтримку українського виробництва — із захистом торговельних посередників від цінової конкуренції, то найбільшою економічною загрозою для повоєнної України стане не сам дефіцит коштів, а державна політика, яка позбавлятиме суспільство можливостей їх самостійно заробляти.
Зруйнований завод теоретично можна відбудувати, втрачене обладнання — придбати, кредит — залучити. Значно важче повернути країні людей, чию ініціативу, підприємливість, інтелект і віру у власне майбутнє вона сама систематично знецінювала
