У Франції відбувається загострення політичної кризи, уряд зазнає сильного тиску після кількох поспіль політичних змін і бюджетних суперечок, в цей час країну охопили великі страйки та масові демонстрації проти урядових бюджетних рішень і політики жорсткої економії, кризу також підсилює фрагментація парламенту після дострокових виборів у 2024 році, що зробило ефективне управління неможливим. Те, що відбувається зараз у Франції – є найгострішою кризою для французького уряду за останні роки.
Франція опинилася у глибокій бюджетній кризі з державним боргом понад 3 трильйони євро, це понад 114% ВВП, а бюджетний дефіцит 2024 року досяг 5,8%, що майже вдвічі вище за ліміт Євросоюзу в 3%. Економічне зростання вповільнилося, і Франція ризикує втратити інвестиційну привабливість, а обслуговування боргу може стати найбільшим рядком бюджету вже до 2029 року. Уряди прем’єр-міністрів Мішеля Барньє та Франсуа Байру пропонували значні урізання державних витрат, включно зі скасуванням національних свят і заморожуванням соціальних виплат, але такі заходи наразилися на опір широких верств населення та партійного спектру. Тобто , насамперед, маємо 4 фактори, які спричинили кризу в країни:
Фіскальний тиск і бюджетне скорочення
Після складного економічного року уряд запропонував заходи жорсткої економії та бюджетні скорочення, близько €44 млрд , що спричинило сильний спротив профспілок і частини суспільства. І тому масштабні одноденні та секторальні страйки, це просто реакція на життєві труднощі, у вигляді низьких зарплат, інфляційних ризиків і невдоволенням умовами праці.
Невдоволення реформами соціального захисту, йдеться про пенсійну реформу 2023 року
Невдоволення попередніми реформами, а особливо щодо підвищення пенсійного віку, так і лишилось глибоко в суспільстві і пожвавлює сприйнятливість до нових урядових ініціатив, навіть якщо вони формально не пов’язані з пенсійною реформою.
Політична нестабільність уряду та фрагментація парламенту
Після виборчого циклу 2024–2025 років з’явився «роздріблений» парламент, починаючи від сильних позицій лівих і правих популістів до центристських блоків, які не мають стійкої більшості. Це унеможливило стабільні довгострокові рішення й призвело до того, що ми бачимо зараз, тобто падіння урядів і вимоги вотумів довіри. Наразі уряди змінюються швидше, ніж вдається сформувати стійкі коаліції.
Соціальний розкол
Сприйняття політики уряду часто розходиться між столицею та провінціями і з’являється відчуття «відчуження», яке на периферії підсилюють популісти й радикальні течії, роблячи компроміси ще важчими.
Тобто спочатку прем’єр Франсуа Байру програв голос довіри, і через це уряд «падає», це спровокувало те, що президенту довелось призначити нового прем’єра – Себастьяна Лекорну, але парламент все ще залишається роздробленим. В свою чергу це створює «відсутність політичної операційної більшості» для проведення складних рішень, і унеможливлює ефективне вирішення економічних питань. На фоні цього, оголошується вулична мобілізація, профспілки оголосили масштабні страйки та «дні дії», коли перекривається рух транспорту, відбуваються акції у великих містах, робота шкіл та лікарень взагалі під загрозою. Масштаб цих страйків охоплює сотні тисяч учасників, а профспілки говорять про мільйон, проте влада , зрозуміло, наголошує на менші цифри, попри заспокоювання владою населення, вплив все рівно неабияк відчутний.
І це ще не кінець викликів для уряду Франції, адже праві і ліві коаліції намагаються використати кризу для власного політичного зиску, що ще більше підсилює ризик передчасних виборів чи ще більшого розколу парламенту. Одночасно Париж не втрачає зовнішньополітичної активності, адже Франція координує з партнерами питання безпеки Європи та активна у формуванні «Коаліції охочих» для гарантій безпеки Україні. Такі ініціативи лишаються пріоритетом, але внутрішня криза вмить знижує політичний маневр та ресурсну спроможність.
Новий уряд Себастьяна Лекорну щойно призначений і вже опинився під серйозним тиском. Перед ним стоїть три варіанти – або знайти консенсус у парламенті, залучивши навіть ліві та соціалістичні сили, або змінювати політику, щоб знизити градус напруги, або ж ризикувати новими політичними поразками. Великий виклик ще полягає в тому, що «День дії» 18 вересня 2025 року показав наскільки профспілки здатні мобілізувати людей , близько сотні тисяч, і фактично зупиняти ключові галузі. Для Лекорну це стало випробуванням уже в перший день на посаді. Економічний фон додає ще більше напруги, адже Франція має високий державний борг і значний дефіцит бюджету, як раз саме це уряд пояснює як причину скорочень. Проте політична ціна таких рішень виявляється надзвичайно високою і вулиця відмовляється їх приймати, а міжнародні інститути та інвестори уважно стежать за розвитком подій.
Є реальні побоювання, що Москва використовує цю внутрішню нестабільність у гібридній війні: дезінформація, підтримка радикальних груп і посилення розколів у суспільстві, це може бути частиною відповіді РФ на посилення ролі Франції у питаннях стримування Москви. Останні дослідження та аналітичні звіти фіксують зростання російських інформаційних кампаній, спрямованих на підрив довіри до західних інституцій у Франції. Зрозуміло, що росія буде прагнути використати французьку політичну кризу для зниження здатності Парижа діяти єдиним фронтом у підтримці України і в європейській політиці безпеки, як через дезінформацію, підтримку екстремістських наративів , так і тактичну дипломатію.
Очевидно, що це дуже зручний і легкий матеріал для російських медіа й дезінформаційних мереж, варто лише підкреслити «розпад Європи», «демонстрацію провалу санкцій і політики щодо РФ», аби ще більше нагнітати недовіру до політики щодо підтримки України. Уміння Кремля використовувати такі сюжети – перевірена тактика. Якщо у Парижі ще більше зросте внутрішній розкол та політична нестабільність, це теоретично послабить французьку дипломатичну ініціативність в ЄС та НАТО, і дасть РФ більше простору, як дипломатично, так і економічно. Однак наразі це більше потенційний ризик, ніж вже реалізована зміна курсу.
Для України, в короткостроковій перспективі, політичні ініціативи, включно з військовою допомогою, дипломатичною координацією або активністю у санкціях Франції можуть трохи «втратити інерцію», якщо Париж буде зайнятий внутрішніми питаннями, адже влада буде вимушена витрачати політичний капітал на внутрішні реформи та стабілізацію. Це може уповільнити нові політичні ініціативи або пакетну допомогу, але не означає відмову від підтримки. Проте, якщо криза переросте в тривалу стадію, послаблення французької зовнішньої спроможності може відкрити простір для консолідації різних внутрішніх політичних сил, частина з яких менш рішуче налаштована підтримувати жорстку позицію проти РФ.
Це створить ризики для єдиної європейської позиції щодо України. Якщо тема «втручання зовні» чи «економічні втрати від санкцій» пошириться у французьких дебатах, це може створити політичний тиск на депутатів, аби переглянути позицію щодо України. Однак поки що прямих ознак, що Франція змінить ключову позицію, немає, станом на зараз – лише один зі сценаріїв ризику. Тому, очевидно, що Україна має інтерес у швидкій стабілізації політичної ситуації у Франції, бо слабша Франція – це слабкіша координація європейських гарантій та підтримки.
Політична криза у Франції навряд чи буде швидко подолана. Через глибоку парламентську фрагментацію, високий рівень соціального невдоволення і складність бюджетних проблем, новачку Лекорну доведеться балансувати між жорсткими економічними заходами і потребами суспільства. Якщо уряд наполягатиме на жорстких бюджетних заходах, статистично велика ймовірність нових загальнонаціональних днів протесту й мобілізацій профспілок, навіть з можливістю локальних сутичок. Проте, найімовірніше, що буде тривале періодування парламентської нестабільності з ризиками відставок нових урядів або навіть можливістю дострокових виборів. Президент буде продовжувати замінювати прем’єрів, з ризиком «кульгаючих» кабінетів, і якщо новий прем’єр не отримає парламентської підтримки – очевидні повторні вотуми довіри та ще більша політична турбулентність.
Прогнозована також і затримка великих зовнішньополітичних ініціатив, але Франція навряд відмовиться від стратегічних позицій щодо України та НАТО. Тому найбільш очікувана тактика, що Париж буде намагатися поєднувати внутрішню стабілізацію з підтримкою вже розпочатих міжнародних ініціатив, щоб не втратити міжнародний вплив, та вплив у ЄС. З дуже великою ймовірністю РФ буде активувати інформаційні операції, Москва буде підсилювати кампанії через соціальні мережі й проксі-акторів, намагаючись підсилити недовіру до ключових європейських інституцій, і це ще більше буде підсилювати внутрішні протестні наративи і недовіру до уряду.
Французька криза – це яскравий показник більш глибоких європейських проблем, від нерівномірної економічної віднови, політичної поляризації, і до вразливостей до гібридного впливу. Для України це перевірка, наскільки ж стійкими є європейські гарантії, і наскільки швидко партнери можуть координуватися, коли одна з ключових столиць переживає внутрішню турбулентність. А от для ЄС і НАТО це сигнал потреби у посиленні внутрішньої згуртованості та захисту від зовнішніх інформаційних атак.
