Мені важко зрозуміти, як на майже піврічній межі повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли зруйновано увесь досі чинний міжнародний порядок, зламано всі угоди, — паперові та "джентльменські", - спалено мости після воєнних злочинів московських окупантів, — як після цього всього західні інтелектуали доходять висновків на кшталт Роберта ван Ворена. "Я не усвідомлював, наскільки успішною була російська пропаганда — дефетизм, пацифізм і відсутність розуміння, наскільки серйозна нинішня ситуація. Дуже схоже на період до 2-ї світової війни. Це так страшно, що мені будуть труднощі зі сном. Європа прямує до катастрофи, якщо не станеться диво. Ми нічому не навчилися", - написав він після дводенної, виснажливої, на його думку, "голландської дискусії".
Сподіваюся, пан ван Ворен дав собі раду з "труднощами зі сном". Але те, що він констатує, — прямий наслідок інфантильності європейських еліт, які роками "споживали" російські наративи, що відверто суперечать декларованим Старим світом цінностям. Щобільше, — вони й сьогодні толерують виготовлений на пропагандистській кухні Москви харч, не гидуючи та не чинячи йому жодного спротиву. Тож безсонні ночі ван Ворена будуть тривати.
Спекуляція поняттям "постмодерністської Європи" обернулася не просто безсонням, а реальним кривавим жахом в Україні. Причому війна триває фактично у режимі онлайн, а ми й досі чуємо звичні "постмодерністські" заклинання: "у кожному конфлікті завинили обидві сторони", "у кожного своя правда" (чим не легковажне окреслення брехні як "постправди?"), "перший крок до миру – припинити вогонь". Безглуздість, — скажете ви. Та зовсім ні, — європейська "вишукана публіка" так вважає насправді, і войовничо захищає свої, погодьтеся, макабричні цінності.
Я часто згадую у своїх нотатках Вінстона Черчилля, отож, мені важко уявити, що британський прем'єр повівся б на схожі пастки світогляду. Він чітко усвідомлював наративи геббельсівської пропаганди, і розумів, що "брехня встигає обійти пів світу, поки правда одягає штани". Чому з його спадщини не зроблено належних висновків, — питання питань. Але те, що "постмодерністські" стратеги у Європі нині якось дуже несподівано повернулися до старої пісеньки на новий лад, — тобто до ідеї, що Україна має змиритися з втратою територій, аби укоськати російського ведмедя, — симптоматично.
Здавалося б, ця ідея вмерла у зародку після чотирьох Рамштайнів, після того, як притомний світ став на бік України та взявся допомагати їй не тільки фінансово й морально, але й збройно. Здається, після байденового (і не тільки) висновку про те, що "Путін – убивця", і що досягти бажаного результату, тобто повернутися до нормального світового порядку, можна тільки зруйнувавши російську деспотію, — перспектива "української капітуляції" вмерла, так і не вийшовши з ембріонального стану. Але ж ні!
Низка публікацій у провідних ЗМІ, — що Америки, що Європи, — свідчать про реанімований "постмодернізм" (читай – фаталізм) щодо України". The New York Times, до прикладу, словами Томаса Фрідмана доводить: "Щодо України ситуація передбачувана: у міру зростання буде пропорційно зростати інакомислення – або в Америці, або серед наших європейських союзників. Адже цим країнам доведеться жертвувати власними інтересами заради України". Той же Фрідман, вже у The Financial Times розповідає про недовіру західних лідерів до Зеленського (який, — не без гріха, — дає на те підстави) у справі використання наданих ресурсів.
Професор з Джорджтауна Чарльз Купчан заявляє: "Я не той, хто вірить, що Україна сьогодні чи завтра здатна перемогти, тобто вигнати Росію з усіх зайнятих нею територій. Тут, у Сполучених Штатах, ми прямуємо до проміжних виборів. І ви могли побачити посилення республіканців Америки".
У зв'язку з цією хвилею "постмодерністського пацифізму" на думку приходить висновок ідеолога "холодної війни" Джорджа Фроста Кеннона, думки якого недавно передрукувало видання "Збруч": "вони (комуністи. – Авт.) тісно співпрацюють як підпільна організація світового комунізму – таємний Комінтерн, який тісно координується і керується Москвою. Важливо пам’ятати про те, що внутрішнє ядро фактично працює підпільно". Замініть "Комінтерн" на ефсбешну мережу "п'ятої колони" у сучасному світі, — і все стане на свої місця.
І мушу зауважити синхронність активності цих "пацифістів" з меседжами, які лунають з путінського бункера. The Wall Street Journal, до прикладу, зауважує, що за "примирливими" заявами Сергія Лаврова криється абсолютно визначена мета. Видання застерігає Захід, що насправді путінське "бажання переговорів", яке під соусом Лаврова, "зривають США", спричинене іншим. "Москва готується до ескалації та захоплення територій. Це включає підготовку до анексії території, яка зараз знаходиться під її контролем, отримання контролю над додатковою територією, проведення атак на великі міста за межами Донбасу та викорінення української ідентичності, де це можливо".
Я пишу ці рядки у річницю початку російської агресії проти Грузії. Минуло 14 років, а світ досі не зробив висновків з власної поступливості та інфантильності. Свідчення цьому: божевільна заява Дмитра Медвєдєва, яка, видається, не припала до смаку навіть Кремлю, оскільки його допис про "повну окупацію Грузії" був моментально видаленим з соцмереж. Але, певно, лише через те, що завчасно вибовкав справжні плани Росії.
І наостанок ще трішки Черчилля: "Вчіть історію, вчіть історію. В історії є всі таємниці політичної далекоглядності".
