Розклáд стрімко змінюється, і не на нашу користь. Пропозицій щодо виправлень не бракує. Але корисно глянути на картину в цілому - щоб об'єднати зусилля в роз'ясненні і просування цих виправлень.
Складові перемоги - це сила війська, єдність підтримки, відданість союзників.
Усе це має забезпечити влада - бо на те вона влада.
Вона, звісно, може поділитися повноваженнями і відповідальністю - для цього у інших країнах формуються уряди єдності. Або може не ділитись - тоді відповідає сама.
Тож, оцінимо стан складових:
1. Сила війська.
Ворог продовжує переважати у всіх видах ресурсів. Способу якісної переваги не знайдено.
Постачання військ … «має численні недоліки», потребує волонтерської підтримки.
Для нього і для побудови, наприклад, фортифікаційних споруд вигадуються екзотичні рішення сумнівної ефективності і низької прозорості.
Представники президентського офісу і правлячої партії публічно атакують військове керівництво - а придворні змі звинувачують у цьому … опозицію.
Провідні світові медіа розміщують матеріали про «конфлікт між політичним і воєнним керівництвом» - а замість дієвого спростування президент вдається до погроз військовому керівництву зі сторінок іноземного таблоїду.
Нічого не забув? Є щось заперечити?
2. Єдність підтримки.
Зберігається обмеження медіа за політичним принципом. Триває вакханалія медіа-кілерства проти опонентів влади.
Провадяться кампанії ненависті проти місцевого самоврядування.
Знецінюється громадянське суспільство, активісти-викривачі.
Президентський офіс генерує чутки про проведення - хоч тушкою, хоч опудалом, у який завгодно спосіб - "виборів" для продовження влади на період після війни.
Корупційні скандали не призводять до вирішення виявлених проблем по суті.
Рішення в парламенті і місцевих радах ухвалюються не проукраїнським консенсусом, а за допомогою милиць - проросійських партій і олігархічних груп.
Щось треба додати? Виправити?
3. Відданість союзників
Допущено конфлікти практично з усіма сусідами. Не створено системного механізму доведення української позиції до істеблішменту і громадськості союзників.
Рішення про допомогу з боку союзників дедалі більше обумовлюються критеріями і вимогами - насамперед щодо демократичності ладу в Україні і боротьби з корупцією.
А в Україні натомість зберігається вибірковий підхід до допуску опонентів до міжнародних контактів - за свавільними критеріями президентського офісу.
Лідера опозиції демонстративно не випускають на надважливі міжнародні зустрічі.
Зберігаються обмеження свободи слова, не пов'язані з воєнними потребами (незалежні від влади каналі далі відсторонені від цифрового мовлення).
Є якесь перекручення? Щось із сказаного - не так?
Висновки.
-> Набір карт у руках за рік суттєво погіршав. Але війна - не покер і не преферанс. Тут цілком можна знайти несподівані ходи. Якщо шукати.
Ситуація далі може розвиватися за одним із сценаріїв.
І вибір - цілком у руках влади:
І. Інерційний.
Хід влади: нічого не змінювати. На внутрішню (та й зовнішню) критику відповідати емоціями чи репресіями.
Сподіватися, що героїзм ЗСУ і пожертва українців знову розчулять істеблішмент та/або суспільство Заходу, і допомогу буде різко збільшено, що створить технологічну перевагу і дозволить завдати ворогу поразки.
Успішність сценарію залежить від надто багатьох факторів ПОЗА контролем будь-кого в Україні, включно з владою:
- чи вистачить сил ЗСУ битися «не завдяки, а всупереч»,
- чи вистачить ресурсів і на постачання ЗСУ, і на фортифікацію, і на задоволення корупційних інтересів;
- чи не змінять позицію щодо України вибори в ключових союзників;
- чи буде нова хвиля захоплення Україною;
- чи не вигадає ворог своїх способів змінити ситуацію на свою користь.
Забагато покладання на «якби» і «фартовість», ні?
ІІ. Сепаратний.
Хід влади: через комунікацію з ворогом вийти на варіант «замирення».
Тут незалежних від України факторів наче менше, але вони ризикованіші, і кожен - про існування України:
- чи погодиться на замирення ворог, а чи вважатиме відповідні прохання сигналом про слабкість і запрошення добити;
- чи захочуть союзники змістовно допомагати в переговорах?
- чи умови «замирення» не будуть такими, що зроблять неможливим спротив у разі повторної агресії (див, наприклад, історію московсько-козацьких переговорів ХVII-XVIII ст, витоки від учасників переговорів у Стамбулі у березні минулого року);
- чи не будуть сприйняті сепаратні угоди як «зрада», яка спровокує внутрішній конфлікт, російських «миротворців» і втрату державності та/або субʼєктності?
Чи не зависокі ризики? Чи хтось візьметься сказати, що їх таких нема?
ІІІ. Квантовий («як стрибок»).
Хід влади: максимальне використання внутрішніх можливостей країни для підтримки війська і переконання союзників.
Багато написано, і я писав у рубриці #ПолітикаПеремоги:
- Уряд єдності - спрямування на перемогу всіх сил суспільства;
- Розвиток виробництва під українські і союзницькі інвестиції, мобілізація науки, спрощення запуску знахідок у серію;
- Розгортання мобілізаційної підготовки і співпраця з громадянами і громадами у зрозумілих способах участі кожного/кожної в обороні держави (від волонтерства до добровільної служби/роботи «на підхваті»).
- Постійний діалог із закордонням з використанням можливостей політиків, бізнесу, громадянського суспільства, діаспори, користувачів соцмереж тощо і тощо.
Тут всі фактори залежать від українців. А на непередбачувані події така система буде спроможна реагувати гнучко і вчасно, підлаштовуючись, нівелюючи…
Поки що все іде за першим сценарієм, з підозрою на другий.
До #ІнститутуКасандри питання: як змусити/переконати/просвітлити для переходу на третій?
Чи внутрішнім, чи зовнішнім процесом?