... а одночасно й розігнати НАН тільки за те, що там академіком є людина, яка (цитую) “сповідує відверто фашистські погляди” - це вже занадто радикальна пропозиція.
Занадто схоже на радянські часи, коли намагалися те саме вчинити з Андрієм Сахаровим.
І думаю, сьогодні позбавити Толочка звання академіка не вдасться. З тих самих причин, що й у радянські часи. Академічна спільнота не піде на це.
Років десять тому мені довелося спілкуватися з академіком на теми України - Росії і я, треба зізнатися. сам був глибоко обурений, розгніваний і роздратований його сентенціями: про те, зокрема, що Україну треба розділити на дві держави і т. ін.
Але... Все ж не можна не визнати - Петро Толочко, як науковець, насправді багато зробив у плані археологічних розвідок історії стародавнього Києва і Київської Русі. Наприкінці 60-х на початку 80-х років минулого століття саме з його книг ми дізнавалися про історію Древнього Києва і київських князів, бо інших книг не було — Партія вважала, що давня історія народу не потрібна, і головне щоб він знав дати партійних з’їздів, двох російських революцій і біографію Леніна.
Толочко не є історик, він - археолог. І як археолог багато зробив для систематизації артефактів тих часів. Але теоретичне підгрунтя, звичайно, було радянським: Київ — колиска трьох братніх народів. Тут Толочко — вірний учень академіка Рибакова, який воював з антинорманською теорією походження Київської Русі, і захищав “слав'янську” версію, відповідно до якої київські князі пішли від полянських вождів (вона й тепер популярна в українських націоналістів). Разом з Рибаковим Толочко воював і з прихильниками тюркської, хазарської, половецької гіпотез (відома його дискусія з Левом Гумильовим, де вони не церемонилися в ярликах).
Проблема Толочка в тому, що він як людина старого радянського гарту, занадто підпав під вплив старого імперського історичного міфу, де літописний вислів “Мать городов руских” сприймається як мати міст російських.
Коли ж із приходом незалежності запанував інший національний міф — про Україну як правонаступницю Київської Русі, Толочко його не сприйняв. За це діда миттєво зробили героєм у Росії, і він піддався спокусі. На цьому грунті у нього й виробилася стійка ідея-фікс - довести що росіяни й українці один народ, і він трохи поїхав дахом (що для його віку не дивно).
Причому як археолог продовжував кваліфіковано вивчати артефакти, але робив з них своєрідні висновки. Так, знайшовши в Софії Новгородській серед графіті давніх часів слова “жито” й “ південь” проголосив, що ці українські слова запозичені з російської мови, просто росіяни їх... забули.
Поважний вік не робить людину гнучкішою у ревізії власних переконань.Тож віддамо Толочку належне за те, що він колись зробив для вітчизняної археології, і залишимо діда у спокої на останні роки життя…
Що ж до того, чий національний історичний міф правдивіший, то скажу словами історика Бенедикта Андерсона: усі без винятку нації мають власні міфи, якими ці нації намагаються представити себе набагато (часто - на тисячоліття) старшими, ніж вони є насправді.
Ці історичні міфи не мають нічого спільного з історією як наукою, але без цих легенд і псевдоісторичних казок (чи як кажуть росіяни — скреп) держави не можуть існувати. Просто у різних націй ці скрепи називаються по-різному.
