"Право Ізраїля на захист" - Карл Волох

"Право Ізраїля на захист" - Карл Волох

Серед країн, котрі підтримали право Ізраїля на захист своїх громадян (Австрія, Словенія, Польща, Чехія, Угорщина та інші (навіть міністр оборони Японії висловився однозначно), я очікувано не знайшов України. Очікувано - бо навіть не шукаю логіки в зовнішній і внутрішній політиках нинішньої влади. А от із точки зору підтримки цього права суспільством Україна, схоже, лідирує в Європі чи навіть у світі. Чому? Бо на собі відчула в останні роки подібні виклики, проблеми та навіть і маніпулятивні пропагандистські кампанії, народжені, зрештою, у тих самих луб‘янських кабінетах.

1. Про саме право держави на відповідь нападнику, якщо це може призвести до жертв серед мирного населення. Пам‘ятаю свою довоєнну дискусію з відомим дипломатом (нині жертвою табу на анал), де він праву Ізраїля на захист своїх громадян протиставляв сльози палестинської матері. В 2014-15 роках, коли московити вели обстріл українських позицій з густонаселених районів Донецька, він (як і багато інших любителів гуманістичних метафор) свою позицію швидко скоригував, принаймні, сльози донецької матері вже домінуючим фактором не були.

2. Думаю, чимало людей в Україні в останні роки (особливо, після відомих референдумів у Криму й на Донбасі) змінили й позицію щодо «права палестинського народу на самовизначення». Бо ніякого «палестинського народу», як і «народу Криму» чи «народу Донбасу» не існує. Навіть назву цю для них почали застосовувати після 67 року за наполяганням відділу пропаганди ЦК КПРС. В реальності це невелика частина тієї самої арабської нації, котра проживає в інших 23 країнах і чиї (палестинців) права ніколи не цікавили нікого в світі, коли ця територія була з 48 по 67 рік була окупована Йорданією та Єгиптом. До речі, сама назва також вкрай маніпулятивна, бо історично територія Палестини складається з Ізраїля, Іудеї, Самарії та Ґази, а філістимляни (звідки й назва Фаластин) взагалі ніякого відношення до арабів не мають.

3. Думаю, багато хто прозрів у останні роки й щодо «колонізації палестинських земель», надто вже вона нагадує історію з Донбасом. Спочатку повністю змінити мовну (й етнічну)ситуацію в регіоні, а потім почати відстоювати статус-кво - це дуже нагадує історію євреїв на історичній батьківщині. Не кажучи вже про попередні тисячоліття після вигнання язичниками-римлянами (коли заборона повертатися в Ізраїль була майже абсолютною), від середини 19 століття, коли відродження єврейської держави стало обговорюватися і народ почав поволі повертатися в майже незаселену (крім хіба що кочівників-бедуїнів) нікому доти не потрібну кам‘яну пустелю, право євреїв селитися там, купувати землю та нерухомість всіма способами обмежувалося (спочатку турками, а потім британцями під тиском арабів). Напередодні Холокосту бритти додатково обмежили право євреїв на імміґрацію, хоча мандат на керування Палестиною був їм виданий Лігою націй саме для створення «національної домівки єврейського народу». А ось міграція арабів з Єгипту та Саудівської Аравії (тоді ще зовсім бідної) дуже підтримувалася й стимулювалася, а приплив єврейських грошей у регіон вабив багатьох із них залишати рідні краї. Погодьтеся, що після такого спротив арабського та прогресивно-лівацького світу «єврейській колонізації» Іудеї та Самарії вже не виглядає таким однозначно позитивним. Як і спротив «насильницькій українізації» Донбасу.

4. Головна ж обставина підтримки українцями ізраїльтян - інстинктивна симпатія до Давида, котрий протистоїть Голіафу і навіть примудряється його перемагати. Саме таким Давидом відчувають себе українці, і саме до перемоги над своїм Голіафом прагнуть, хоча він наразі страшніший і небезпечніший. Та й ворогом є значною мірою спільним, хоча ізраїльтяни цього вголос і не визнають. Але це вже питання дипломатії

Loading...