Це вже сталося на Київщині - це сталося на Харківщині - це скоріше всього сталося на Хесонщині, Донеччині, Луганщині... Ми зможемо все побачити та підрахувати вбитих росіянами українців, коли зайдемо до Мелітополя, Бердянська.
Іноді, коли настає ранок, мені на мить все ще здається, що все це мені наснилося. Що це страшний сон. Але якщо би вони зайшли і до мого району - геноцид стався б і тут. І мене теж знайшли би якось в одній могилі з закатованими. Якщо би знайшли.
В лютому вони йшли на оточення Харкова, ночами їх військова техніка проривалась поряд з нами, потім ми бачили новини, що вона підпалена зліва, справа, за нами, перед нами. Ми тоді ще не знали, що можлива Буча.
Ми тоді ще не знали, що сталося в Ізюмі. Цілі родини вирізані рашистами. Закатовані. Згвалтовані. З вирізаними на обличчях рашистськими знаками "визволення".
"С освобождєнієм вас! От кієвского рєжима!" - казали вони, спалюючи будинки. Роблячи залп за залпом з танку по приватному будиночку. І тепер, коли всьому світові очевидний (колись - саме всьому, всі дізнаються про репутацію росіян) геноцид українців, немає ніякого жалю до прикордонних російських територій. Де на своїх же цивільних падають неякісні снаряди. Де цивільні (по факту співучасники геноциду) зараз кричать про якийсь терор.
Ви ще терору не бачили, сусіди. Ви в Ізюмі не були. Не були в Бучі. Ви не потрапили в могилу, в лісі, з дерев'яним хрестом та табличкою - де мама, тато, дві дівчинки, бабуся, дідусь...
Ви не сиділи в катівнях, де місця для 140 - а пхали аж 400. Ви не голодували. Ви не мерзли. Ви не втрачали близьких. Ви не писали вуглиною на стіні підвалу, де закриті "освободітєлєм", молитву Отче наш.
Наче ж всі у вас там живі?
Яке прикре недопрацювання...
