Живе собі вчителька. Вчить малят. Раптом погіршується самопочуття, їй би піти на лікарняний, взяти тайм - аут... Але ж ні, «на носі» відрядження (курси, тренінг, семінар, відкритий урок, зрештою - яка різниця, що...).
Відбула, повертається до школи. Тепер би піти на лікарняний врешті - решт, але ж ні. «Ми тебе заміняли весь тиждень, скільки можна...» Тепер її черга працювати за себе і за тих, кого «відрядили».
Так минає ще тиждень. Йде до лікаря. Треба би підлікуватись. Але ж ні! Негласна вказівка нікому на лікарняний не йти, бо ( !!! ) бухгалтер вже зарплату до кінця року порахувала, це ж середина грудня...
Так минає ще тиждень. Вже геть несила. Знов до лікаря. Та-дам: запалення легенів... Таки лікарняний? Ага, як би не так... «Та скільки то вже лишилося, якийсь останній тиждень, ти вже сиди вдома, якщо оцінки виставила і журнал впорядкувала, а ми якось замінимо». Бо ж бухгалтер все порахувала вже. То було в понеділок.
Але ж хижо людині, як ніколи. Знову в поліклініку. Нове обстеження. Новий діагноз. Каже лікар з УЗД часу не гаяти.
Ніч в роздумах. Зраненька - в лікарню. Таксі. Нове обстеження. Негайно. Стіл. Ніж. Крапельниці. Встигли. Ще б день потерпіла (якраз щоб журнали дозаповнити) - і була б вакансія. Дякувати Богу і лікарям, за місяць знову буде вчити малят. А бухгалтер оті останні три робочі дні першого семестру таки мусить перерахувати.
Отакі роздуми з лікарняної палати. Провідати ходила.
Навіщо все це пишу? Бо сама теж якось-колись доходилася до стола і крапельниць. Правда, мені в школі ніхто жодного разу за всі роки не давав вказівок щодо заборони лікарняних. А тут я в шоці. З фанатизму родички- вчительки, а ще більше - з її керівництва.
Тому - шануймося і нас шануватимуть! Все буде добре.
